Життя без прикрасПізніше, коли Галина Іванівна оформила Ірині пенсію, вистачило б одного офіційного запиту — одного паперу про те, де отримує її Ірина Денисівна Орлова. Через тиждень я міг знати адресу. Але за наступні роки так і не відновив пошуків. Я вмів знаходити постачальників на іншому кінці світу; здогадатися, куди звернутися, зумів би й тут. Не здогадливості бракувало. Я боявся побачити поруч із її адресою чуже прізвище.
Галина Іванівна замовкла, а я підвівся й пішов назад до вирізок. Тепер, знаючи все, мені треба було побачити цю стіну ще раз. Вона мовчки пішла за мною.
Ірина сама виїхала з ванної, повільно обертаючи колеса тремтячими руками. Побачивши мене біля газетних аркушів, зупинилася посеред кімнати. Між нами лежали п’ятнадцять років і два метри старої фарбованої підлоги.
— Галино… навіщо? — тихо запитала вона, далі дивлячись на мене.
— Бо досить. П’ятнадцяти років досить. Поговоріть тепер, а я картоплю дочищу.
Двері за нею щільно зачинилися. Я взяв табуретку й сів перед Іриною, щоб дивитися їй просто в очі, не згори вниз. На переговорах із міністрами та іноземними концернами я знав, що сказати. Тут не міг знайти жодного слова, з якого почати.
— Ти мене ненавидиш, — першою промовила вона. Запитання в її голосі не було.
— П’ятнадцять років. День у день.
Вона кивнула. Саме цих слів вона й чекала.
— Я цього й хотіла. Щоб зненавидів, зате зміг далі жити.
— Не зміг я, Іро. Не одружився, дітей не було. Повертався в порожню квартиру. На кухні за всі роки жодної чашки не переставив. Твій білий кухоль із соняшниками в шафі стоїть. Щовечора відчиняв її, дивився на нього, ненавидів тебе ще дужче. А викинути не міг.
Ірина сховала обличчя в долонях. Пальці не слухалися від сильного тремтіння.
— Ти від ненависті свободи для мене чекала. А я замерз усередині, залізним став. На заводі знаєш як кажуть? «Орлов без серця». Я всміхатися розучився, Іро. На ювілей секретарка листівку подарувала: «Михайлові Павловичу, який ніколи не всміхається». Один твій рядок — і ось що зі мною.
Я збирався говорити м’яко, постаратися зрозуміти її. Цих слів вимовляти не хотів, але стримати не зумів: надто довго накопичував.
Вона плакала, не віднімаючи рук від обличчя, потім опустила їх і глянула на мене.
— Я знаю. На фотографіях бачила. На жодній за стільки років усмішки немає. Дивилася й думала: «Господи, що я накоїла? Врятувати хотіла, а перетворила на камінь». Щороку у твій день народження сідала писати. Напишу — порву. Як сказати: «Любий, я тебе обдурила. Я хвора, у тебе росте син»? Ти б мене прокляв.
— Приїхав би. Того ж дня. З роботи, з наради, з будь-якого краю країни.
— Цього я й боялася.
Вона заговорила про останню ніч удома. До третьої не спала: сиділа на краю ліжка, дивилася на мене сонного, обережно гладила руку, що лежала на ковдрі, намагаючись не розбудити. Потім на кухні писала записку. Рвала й починала наново.
— Дванадцять разів я написала: «Я йду до іншого». Одинадцять записок розірвала. Останню залишила: зрозуміла, ще й цю порву — уже не піду.
Обручку вона зняла й поклала поруч. З однією сумкою вийшла на сходи, але ще десять хвилин простояла біля поручнів, тримаючись за них: ноги не йшли. Уже на вокзалі ледь не повернула квиток.
— Умовляла себе, що заради тебе все роблю. Що це подвиг, що тебе рятую. А тепер розумію: злякалася. Не хотіла твоєї жалості в очах побачити. Уже краще, думала, ненавидь. Горда дурепа була.
Ми надовго замовкли. За вікном вітер поскрипував синім вітряком, який збудував мій син.
— Іро, дозволу я питати не стану. Заберу вас обох до себе. Для тебе знайду найкращу клініку. Зараз ліки інші, п’ятнадцять років тому таких не було. Я вранці, після аптеки, уже дізнавався. Можна хворобу зупинити або хоча б сильно загальмувати. А Гриша навчатиметься в хорошій школі, з фізикою, з лабораторіями. Він інженер, ти розумієш? Бачила, як він лопаті встановив? Моїм стажерам по пів року пояснювати доводиться, а в нього кут атаки правильний.
Вона похитала головою.
— Ні. Якщо з жалю — не поїду. Я всі ці роки тому й трималася, що сама, без жалю. Поїду з тобою — стану тягарем. Тим, від чого тоді втекла.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Чудова історія,дякую.
Чудова історія, дякую.
Чудова історія.Хотілось би,щоб у кожної жінки був такий чоловік,який проніс своє кохання через роки.Добре,що доля звела їх саме тоді,коли жінці потрібна була підтримка міцного чоловічого плеча.Дякую автору і бажаю успіхів і натхнення у створенні нових історій