— Могла б? — перепитав Андрій.
Він обережно торкнувся її щоки. Загрубілі пальці відчули тепло й легке тремтіння.
— Марино, я кохаю тебе. Кохаю наших синів і життя, яке ми створюємо. Це не примха розбещеної людини і не спроба втекти від колишнього світу. За ці місяці я вперше зрозумів, де моє справжнє місце. Воно поруч із вами.
По її обличчю потекли сльози, але тепер вони приносили полегшення.
— Я теж кохаю тебе. Настільки сильно, що часом прокидаюся вночі від самої думки про те, як усе могло б бути. Але мені все ще потрібно переконатися, що ти не пошкодуєш. Що, коли це життя перестане здаватися новим, ти не подивишся на нас як на тягар, який заважає повернутися до комфорту.
Андрій узяв її руки. Вони були маленькі, вкриті слідами важкої праці, і в їхній силі містилася вся прожита Мариною боротьба.
— Назви найщасливіший день свого життя.
Вона замислилася, і погляд пом’якшав.
— День народження Богдана й Максима. Я боялася, була сама, не знала, як ми житимемо. Але коли медсестри поклали їх мені на руки, все інше перестало мати значення. Я зрозуміла, що маю мету і заради кого підводитися після будь-якого падіння.
— А для мене таким днем став той, коли Богдан уперше назвав мене татом. Не дядьком Андрієм і не маминим знайомим. У ту мить я відчув, що нарешті знайшов себе.
Він підійшов ближче. Між їхніми обличчями лишилося зовсім мало простору.
— Хоча сьогоднішній вечір тепер, мабуть, може посперечатися з ним за перше місце. Ти сказала, що кохаєш мене.
Марина не відвела очей. Їхнє дихання змішувалося, шум моря лунав десь далеко, ніби весь пляж залишив їх наодинці.
— Я не стану обіцяти, що в нас не буде труднощів, — провадив Андрій. — Моя родина може не прийняти наш вибір. У справах напевно виникнуть проблеми. Але я щодня боротимуся за нас. Ти більше не залишишся сама ні зі страхом, ні з болем, ні з відповідальністю. Я хочу кохати тебе до кінця життя.
Слова, що визрівали десь усередині, вирвалися раніше, ніж він устиг злякатися їхньої остаточності.
— Виходь за мене заміж.
Марина трохи відступила, широко розплющивши очі.
— Що?
— Давай станемо родиною не лише в наших серцях. Дамо одне одному обіцянки перед людьми, які стали нам близькими. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною, а ми з хлопчиками носили одне прізвище.
— Ти певен? Готовий відмовитися від колишнього заради нас?
— Я не відмовляюся. Я здобуваю жінку, яку кохаю, синів, якими дорожу, і життя, сповнене справжнього сенсу. Усе, що я залишаю позаду, не зрівняється з цим.
Марина шукала в його обличчі сумнів, але побачила лише спокійну рішучість.
— Так, — прошепотіла вона. — Я стану твоєю дружиною.
Андрій притягнув її до себе. Їхній перший за три роки поцілунок увібрав увесь біль розлуки, чотири місяці очікування й обіцянку довгого спільного життя. Над морем сяяв місяць, хвилі рівно набігали на берег, а вони вперше не боялися того, що станеться після цієї ночі…
