Максим виявляв любов інакше. Він тягнувся до батька при кожній зустрічі, просив узяти його на руки й засинав лише під тихі пісні, яких Андрія навчили жінки селища. Нерідко чоловік і сам задрімав у кріслі, поки малюк лежав у нього на грудях і сонно бурмотів про човни, риб, і тата.
З Мариною все складалося важче. Вони щодня обговорювали дітей, справи пансіонату, нові проєкти, могли сміятися за спільною вечерею й довго розмовляти на веранді. Іноді її пальці випадково торкалися його руки, іноді Андрій ловив на собі теплий погляд, поки грався з хлопчиками. Але між ними зберігалася невидима межа. Він поважав її обережність і все ж сподівався, що одного дня Марина дозволить йому підійти ближче.
Жінки селища давно помітили те, про що вони обоє намагалися не говорити. Особливо наполегливою виявилася тітка Віра, сімдесятирічна майстриня, яка готувала найкращі солодощі в окрузі.
— Марино, скільки ти ще мучитимеш цього чоловіка? — запитала вона якось, не відриваючись від дека.
— Нікого я не мучу.
— Авжеж. Він дивиться на тебе як пес, якого залишили під зачиненими дверима, а ти ніби й не помічаєш.
— Усе не так просто, тітко Віро.
— А на мене, простіше нікуди. Людина відмовилася від розкошів, оселилася в комірчині, виходить у море, возиться з твоїми дітьми й жодного разу не поскаржилася. Якщо це не кохання, тоді я прожила сімдесят років і нічого в ньому не второпала.
Такі розмови не заспокоювали Марину, а лише ще дужче плутали почуття. Вона бачила, що Андрій змінюється не заради красивого жесту. Він не шукав похвали, не нагадував про жертви, допомагав людям і ставав справжнім батьком. Однак страх і далі нашіптував, що новизна мине, важкий побут набридне і одного дня він згадає про світ, де все було простіше.
Минуло чотири місяці. Однієї місячної ночі Андрій, як завжди, вийшов на пляж. Пісок іще зберігав денне тепло, місячна доріжка тремтіла на воді, а рівний шелест хвиль допомагав упорядкувати думки. Ці прогулянки стали його вечірнім ритуалом — часом, коли можна було обдумати прожитий день і впоратися з дедалі сильнішим бажанням обійняти Марину.
— Тобі теж не спиться?
Він обернувся. Марина йшла до нього босоніж, у легкій білій сукні. Вітер розвівав розпущене волосся, місячне світло сріблило окремі пасма, а очі відбивали мерехтіння води.
— Хлопчики самі? — запитав Андрій.
— Галина наглядає за ними. Вони міцно сплять.
Марина стала поруч, і якийсь час обоє дивилися на темний обрій.
— Мені треба з тобою поговорити.
— Про що?
Вона глибоко вдихнула, ніби збиралася ввійти в холодну воду.
— Про нас.
Від цих двох слів серце Андрія забилося швидше. Він не ворухнувся, боячись зруйнувати мить.
— Ти вже чотири місяці живеш тут, працюєш поруч з усіма, ростиш синів і будуєш життя, зовсім не схоже на колишнє. Я бачу це щодня. І саме тому мені страшно.
— Чого ти боїшся?
— Повірити, що все справжнє. Перестати чекати твого відходу. Віддати тобі себе цілком, а потім знову лишитися самій. Найбільше я боюся знову покохати тебе.
Андрій різко повернувся.
— Знову? Отже, тоді ти вже кохала мене?
Марина тихо засміялася, і в цьому сміху ожив давній біль.
— Три роки тому я була від тебе без тями. Щоранку заходила до дому й заздалегідь хвилювалася, що побачу тебе в коридорі. Однієї усмішки вистачало, щоб увесь день здавався світлішим. Я знала, наскільки неможливі ці почуття, і все одно не могла їх позбутися.
Андрій слухав, вражений глибиною того, чого тоді не зумів помітити. Між ними було тяжіння, траплялися довгі погляди й короткі розмови, але він не уявляв, що для неї це означало так багато.
— Чому ти мовчала?
— Бо я прибирала твій дім, а ти жив так високо, що навіть мріяти про нас здавалося смішним. Я розуміла своє становище, приймала його й забороняла собі сподіватися.
Андрій ступив до неї.
— А зараз? Я все ще людина з недосяжного світу?
Марина повільно провела поглядом по його засмаглому обличчю, загрубілих долонях і простому одязі.
— Зараз переді мною чоловік, який встає вдосвіта й виходить у море з Петром. Який майструє Богданові паперові літачки й співає Максимові, коли тому страшно. Чоловік, здатний носити важкі ящики, лагодити сітки й захищати матір своїх дітей. Тепер я бачу того, кого могла б покохати назавжди, не озираючись і не соромлячись власної надії…
