Приблизно за місяць життя Андрія набуло сталого ритму. Він вставав удосвіта й ішов до пірса, де Петро вже готував снасті. Руки, що раніше тримали лише дорогу ручку й кермо автомобіля, тепер зберігали сліди мотузок, дощок і рибальських гачків. Морська праця перестала бути покаранням і стала справою, у якій потрібні були терпіння, точність і повага до чужого досвіду.
Петро поступово став для нього не просто наставником. У простих заувагах старого рибалки Андрій чув ту батьківську мудрість, якої йому бракувало серед людей, звиклих оцінювати успіх лише цифрами.
— Добряче ви змінилися, пане, — зауважив Петро одного ранку, розплутуючи сітку.
— У який бік?
— Спочатку нагадували рибу на березі: сіпалися, намагалися змусити все довкола підкоритися вашим звичкам. Тепер починаєте розуміти, що найкраще не купують — його здобувають працею.
Андрій подивився на власні долоні. Кожна подряпина підтверджувала слова старого.
— Можна особисте запитання? Як ви зрозуміли, що Катерина — жінка всього вашого життя?
Зморшкувате обличчя Петра проясніло.
— Коли захотів працювати старанніше не заради себе, а заради неї. Будь-який улов, будь-який заробіток, будь-який план на майбутнє обов’язково включав Катерину. А потім я збагнув головне: краще жити бідно поруч із нею, ніж багато без неї.
Ці слова не виходили в Андрія з голови весь день. Він уже будував плани саме так. Будь-яка думка про майбутнє починалася з Марини й близнюків, а все інше розташовувалося довкола них.
Досвід у готельній справі виявився корисним для селища. Андрій допоміг Галині продумати розширення «Тихої бухти». Разом вони переобладнали три приміщення на затишні номери, зберігши просту атмосферу дому біля моря. Він не роздавав наказів, а носив дошки, фарбував, рахував витрати й радився з тими, кому належало тут працювати.
Потім з’явилася ідея об’єднати рибалок і влаштовувати для приїжджих невеликі морські прогулянки. Додатковий заробіток отримали кілька родин. Наступним кроком став проєкт маленької майстерні, де збиралися готувати рибні консерви за старими місцевими рецептами. Андрій розрахував витрати, допоміг обладнати приміщення й організував випуск пробних партій. Перші зразки зацікавили кілька прибережних готелів, але до повноцінного виробництва ще багато чого треба було налагодити.
Та жоден проєкт не приносив Андрієві тієї радості, яку давали звичайні години з синами. Близнюки підростали й дедалі сильніше різнилися характерами. Богдан ставив запитання про все, що бачив, і ходив за батьком селищем, мов маленька тінь. Максим лишався тихішим, охоче сидів на руках і подовгу спостерігав за дорослими.
Одного вечора Андрій і Богдан збирали на пляжі мушлі.
— Тату, чому море блакитне?
Андрій ледь помітно всміхнувся: хлопчик уже кілька днів називав його так, і щоразу це слово озивалося всередині вдячністю.
— Бо віддзеркалює небо.
— А небо чому блакитне?
— Мабуть, щоб пасувати до твоїх очей і очей Максима.
Богдан сприйняв пояснення серйозно, але тут же поставив запитання, якого Андрій боявся.
— Ти тепер завжди житимеш із нами?
Андрій опустився навколішки, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні. У дитячих очах він побачив той самий страх, який ховала Марина: одного дня тато втомиться, збере речі й зникне.
— Подивися на мене, синочку. Що б не сталося і хто б не спробував нас розлучити, я залишуся поруч. Ви моя родина, а родину не кидають.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Богдан помітив гарну мушлю й побіг до води. Андрій ще кілька секунд стояв навколішки, відчуваючи вагу даного слова. Він уже знав, що дотримає його, якою б ціною не довелося платити…
