Найважливішою частиною дня було повернення Марини. Із сьомої ранку до п’ятої вечора вона працювала у великому пансіонаті в центрі: прибирала кімнати, допомагала подавати сніданки й інколи заміняла адміністраторку. У цей час за близнюками наглядала Галина. Після зміни Марина забирала їх і поверталася втомлена, ведучи обох за руки. Андрій майже завжди був у дворі, і дуже скоро хлопчики почали бігти йому назустріч.
Спочатку Марина зберігала ввічливу холодність. Вона не забороняла йому гратися з дітьми, однак уважно стежила за кожним рухом і за найменшого занепокоєння опинялася поруч. Андрій не сперечався. Він будував із Богданом вежі з дерев’яних обрізків, катав Максима на плечах, вчився розрізняти їхні примхи й терпляче чекав, доки настороженість матері ослабне сама.
За два тижні вони знайшли на мілководді маленького краба. Богдан сидів у Андрія на колінах і розглядав знахідку, коли раптом підвів голову.
— Тату?
Одне слово вдарило Андрія сильніше за будь-яке звинувачення. Він швидко глянув на Марину, яка годувала Максима на веранді, і не наважився відповісти. За кров’ю він був батьком, але право на це звертання ще належало заслужити.
— Богдане, — Марина підійшла й підняла сина. — Ти пам’ятаєш, що я казала? Це дядько Андрій, мамин знайомий.
— Але він схожий на нас. У нього очі, як у мене й Максима.
Дитяча логіка не лишала простору для ухильності. Андрій повільно підвівся.
— Богдан має рацію, ми й справді схожі. І я сподіваюся, що колись він зможе назвати мене татом, а мені не буде соромно це почути.
Марина міцніше пригорнула хлопчика, але цього разу в її погляді не було гніву — лише страх матері, яка вже одного разу залишилася без опори.
Пізно ввечері, вклавши близнюків, вона знайшла Андрія на веранді. Він сидів обличчям до моря. Над темною водою мерехтіли зорі, вітер приносив запах солі, а рівномірний шум хвиль заповнював паузи.
— Можна поруч?
— Звісно.
Кілька хвилин вони мовчали.
— Ви протрималися довше, ніж я очікувала, — зізналася Марина.
— Думали, я втечу за тиждень?
— Після кількох ночей у тісній кімнаті й днів під сонцем — так.
Андрій усміхнувся. У цьому сміху не було образи.
— Знаєте, що я зрозумів поруч із Петром? Раніше мені ніколи не доводилося відчувати задоволення від чогось, зробленого власною працею. Я отримував, успадковував, купував, розпоряджався — але майже ні за що не боровся. Тепер щовечора валюся з ніг, зате вперше почуваюся живим.
Марина подивилася на нього в профіль. За два тижні обличчя засмагло, плечі стали міцнішими, на руках з’явилися порізи й мозолі. Зовні перед нею сиділа все та сама людина, але її впевненість уже не нагадувала холодної зверхності.
— Пане Коваленко…
— Просто Андрій. Тут я не господар і не начальник.
Вона обережно повторила його ім’я, ніби перевіряючи незвичну близькість.
— Тоді відповідай чесно, Андрію. Чому ти насправді залишився? Не кажи заготовлених слів про відповідальність.
Він повернувся до неї.
— Бо після зустрічі в аеропорту не можу викинути вас трьох із голови. Коли дивлюся на хлопчиків, відчуваю любов, на яку раніше не вважав себе здатним. А коли бачу тебе, думаю про жінку, яку мав захистити, але злякався. Тепер я хочу збудувати щось нове, не вдаючи, ніби минулого не було.
— Два тижні важкої праці не зітруть трьох років відсутності.
— Знаю. Я й не намагаюся стирати. Хочу заслужити майбутнє.
Марина підвелася. Біля дверей вона затрималася.
— Богданові й Максимові ти подобаєшся. Коли тебе немає у дворі, вони питають, куди пішов дядько Андрій.
Вона зникла в будинку, а він залишився під зорями з першим несміливим відчуттям, що обраний шлях справді веде до них…
