У пансіонаті лишалася лише одна вільна кімната — десять квадратних метрів, вузьке ліжко, обшарпана шафа й спільна ванна в кінці коридору. Для Андрія, звиклого до просторих номерів і цілковитого комфорту, приміщення здалося комірчиною. Однак він вніс плату, прибрав дорогий чемодан під ліжко й уперше ліг спати там, де коліна майже торкалися стіни.
Від готельної справи Андрій не відмовився. Поточну роботу мережі він передав керівникам, доручивши Оксані зв’язуватися з ним лише в справді термінових випадках, а основні звіти переглядав увечері. Його підприємства й далі працювали без щоденного особистого контролю. Але в селищі він свідомо не користувався ні посадою, ні колишніми зв’язками: випробування мало сенс лише в тому разі, якщо повагу доведеться заслужити власними вчинками.
У перші дні все селище дивилося на нього як на рідкісне видовище. Італійські туфлі грузли в піску, фірмова сорочка за кілька хвилин промокала під сонцем, а м’які долоні вкрилися пухирями після першої спроби допомогти рибалкам. Андрій не вмів ні зав’язати правильний вузол, ні втримати мокру сітку, ні пройти слизьким пірсом, не розмахуючи руками.
— Пане, ви точно не помилилися місцем? — запитав його Петро Савчук, шістдесятирічний рибалка з обвітреним обличчям і загрубілими пальцями.
Андрій сидів поруч із ним і намагався залатати прорвану сітку. Голка вже кілька разів уп’ялася в шкіру, на пальцях виступила кров, а петлі все одно виходили кривими.
— Не помилився, Петре. Я хочу навчитися.
— Навіщо людині на кшталт вас бруднити тут руки? По одягу видно, що нужда до пірса не привела.
За кілька днів Андрій зрозумів: хитрувати з місцевими марно. Вони ставили прямі запитання й чекали таких самих відповідей.
— Я маю довести дуже важливій людині, що здатен бути чоловіком, а не лише власником великого рахунку.
Петро добродушно розсміявся.
— У цієї важливої людини випадково не світле волосся і двоє хлопчаків?
— Її звати Марина. І вона має всі підстави мені не вірити.
Усмішка зійшла з обличчя рибалки. Він відклав сітку й уважніше подивився на Андрія.
— Хороша жінка. Приїхала сюди з малюками без грошей і речей, але жодного разу не просила зайвого. Працює від ранку до вечора, ростить синів, а ще вчить місцевих дітлахів шити й майструвати. Що ж ви зробили, якщо вона досі дивиться на вас як на шторм, що насувається?
Це запитання виявилося важчим за мокру сітку.
— Підвів її саме тоді, коли вона потребувала мене найбільше. Тепер намагаюся стати кращим, хоча не певен, що отримаю прощення.
Петро кивнув, ніби почув усе необхідне.
— Тоді лишайтеся. Тут швидко з’ясовується, чого варта людина. Морю байдуже до прізвища, сітка не лагодиться від гарних промов, а довіра не продається. Почнемо з вузла — ви вже втретє зав’язуєте його неправильно.
Так Петро став неофіційним наставником Андрія. Уранці він учив його виходити в море, читати рух хвиль, розбирати снасті й лагодити сітки. Перші поїздки перетворювалися на муку: Андрій повертався на берег блідий, із тремтячими ногами, ледве стримуючи нудоту. Старі рибалки посміювалися, але вже без злості, бо на наступний світанок він знову приходив на пірс.
Поступово тіло звикло до хитавиці. Долоні стали грубшими, рухи — точнішими, а море перестало здаватися гарною декорацією за вікнами дорогих готелів. Удень Андрій допомагав Галині: носив валізи постояльців, фарбував стіни, міняв зламані завіси, тягав дошки. Раніше він просто доручив би таку роботу іншим, тепер же відчував дивну гордість, бачачи полагоджені двері чи рівно пофарбовану веранду.
Він уперше зрозумів ціну втоми, після якої можна озирнутися й точно побачити, що зроблено власними руками. Кожен новий мозоль ставав частиною негласного випробування, прийнятого у дворі «Тихої бухти», і Андрій не збирався відступати…
