Життя без прикрасСніг шмагав Оксану Дмитрівну по обличчю, але вона навіть не затулилася. Так і стояла, не рухаючись, а потім промовила:
— Ларисо… Чому ж ти про це ніколи не говорила?
— Мама заборонила. Тато сказав: будемо пам’ятати мовчки. От я й пам’ятала.
Оксана Дмитрівна підійшла впритул і забрала в неї шворінь.
— Дай трохи постукаю замість тебе. Тільки не йди, слухай. Поправиш, якщо зіб’юся.
Спершу проміжки між її ударами вийшли різними; потім вона вирівняла дзвін. Три удари, пауза. Лариса трималася за стовп і розминала пальці, до яких ніяк не поверталася чутливість.
Із кишені долинув телефонний дзвінок. На екрані був номер Дениса. Стягнувши рукавицю зубами, Лариса Андріївна відповіла й притиснула телефон до вуха; другою долонею вона намагалася затулити його від вітру.
— Денисе?
— Мамо… Ми застрягли. Тут замет, біля лісосмуги. Завести не можу. Настя зі мною.
Тріск у слухавці змішувався з виттям бурану, слова сина то виринали, то губилися.
— Синку, з машини не виходь. Чуєш мене? Залишайся там, ми по вас прийдемо.
— Холодно, мамо. Настя засинає. Я піду, тут недалеко, шістсот кроків.
— Ні, Денисе, не треба! Послухай… Якщо все-таки вийдеш, кукурудзу шукай. За стебла рукою тримайся, уздовж них іди. Денисе!
Відповіді більше не було. Вона набрала його сама, почула, що абонент недоступний, і повторила виклик. Знову те саме.
Біля хвіртки стояла доросла жінка з телефоном, а їй знову було сім. Згори, знизу, з усіх боків — біле. У правій руці порожньо. До хати від лісосмуги шістсот кроків. Тоді в снігу йшли мама, вона й Олексій; тепер там опинилися Денис із Настею.
— Ларисо! Та що сталося? — кричала Оксана.
— Денис біля лісосмуги. З Настею. Машина не їде… Він сказав, піде з нею пішки.
Такої лайки Лариса від сусідки ще не чула. Вилаявшись, Оксана Дмитрівна заговорила швидко:
— Микитку підніму. І Іллю Носова, він через три хати живе. У нього мотузка, ліхтар потужний є.
— Оксанко, тільки бий. Не припиняй дзвонити.
— А ти що робитимеш?
Лариса Андріївна вихопила шворінь назад.
— Я тут залишуся, а ти по Іллю біжи.
Оксана пішла, тримаючись за штахетник, і зникла в заметілі. Знову пішло: три удари, пауза. Три удари, пауза. Лариса вже не відчувала ні ніг, ні рук; залишалися залізо, його голос і темрява довкола.
— Олексійку, допоможи, — шепотіла вона, не припиняючи бити. — Проведи їх, маленький. Ти ж дорогу знаєш, ти майже до хати дійшов. Допоможи їм дістатися, Олексійку.
За двадцять хвилин біля хвіртки зібралися Ілля, Микитка й ще двоє чоловіків із сусідньої вулиці. Товста мотузка була змотана в Іллі на плечі; поверх кожуха, над обличчям, світив потужний налобний ліхтар.
— Ларисо Андріївно, підемо вздовж першого ряду, що біля самої дороги. Якщо Денис дорогою йде, на нього й вийде. Кінець мотузки за перше стебло закріпимо. Будемо за неї й за кукурудзу триматися, так не зіб’ємося.
— Ідіть, рідні. Ідіть.
Ліхтар хитнувся й пірнув у білу імлу. Його світло показалося ще раз, удруге — і зникло. Біля Лариси залишилися тільки виття вітру та гудіння рейки.
Вона втратила лік часу. Чи то пів години минуло, чи година, чи дві — визначити було неможливо. Оксана, що повернулася, стояла поруч із ліхтарем, давала їй пити з термоса. Іноді забирала шворінь, але за кілька хвилин повертала: Лариса не могла чекати, нічого не роблячи.
Задзвонив телефон Оксани Дмитрівни. Крізь перешкоди заговорив Микитка:
— Бабо, дійшли до лісосмуги. Срібляста машина тут. Порожня, дверцята відчинені. Їх ніде немає.
Лариса почула кожне слово. Шворінь залишився в неї в руці; вона лише на секунду завмерла. Наступний удар змусив рейку загудіти, мов дзвін. За ним посипалися інші.
— Денисе! — крикнула вона в сніг, майже не сподіваючись, що голос долине. — На дзвін іди! Сюди, до мене!
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.