Життя без прикрасО другій годині дня посипав дрібний колючий сухий сніг. О третій годині дня здійнявся вітер, а о пів на четверту за ним зник будинок навпроти. До обіцяного по радіо часу залишалося ще вісім годин: буран випередив прогноз.
У всіх вікнах, що виходили на дорогу, Лариса засвітила світло. На підвіконня поставила запалену гасову лампу, як колись ставив батько, у піч доклала дров. Газ поки що подавали, котел гудів рівно. Телефон теж іще працював: на екрані трималися дві поділки зв’язку.
О пів на п’яту постукали у двері. Засніжена Оксана Дмитрівна стояла на порозі без шапки, у нашвидку накинутому пуховику.
— Ларисо, Микитка мовчить! В обід додзвонилася, звеліла не їхати, як ти просила. Відповів: «Гаразд, бабусю». А його приятель із коледжу написав — поїхав-таки. Автобус скасували, то він із далекобійником домовився до повороту доїхати. О третій годині від нього прийшло: «Їду, буду о п’ятій годині». Тепер ані відповіді. Ларисо, що мені робити?
Лариса зняла пуховик із гачка, взула валянки, поверх голови зав’язала материну вовняну хустку. Взяла приготований шворінь.
— Ходімо, Оксанко.
— Куди?
— Дзвонити.
Біля хвіртки обидві ледве встояли під вітром. Сніг мчав горизонтально білою щільною стіною, що сховала і поле, і дорогу. Навіть кукурудза, усього за двадцять кроків, зникла. Лариса намацала стовп, відшукала ланцюг і рейку, вдарила.
Три удари, пауза. Три удари, пауза. Низький, важкий, глухий звук то губився у вітрі, то вітер підхоплював його й ніс у далечінь. Вона тримала ритм, як метроном. Згадувала батькову науку: бити треба рівно, не поспішати, щоб заблукалий відрізнив людський поклик від випадкового стукоту на вітрі.
Оксана вчепилася в штахетник, вдивляючись у білизну.
— Ларисо, від траси він тебе не почує!
— Там стовпи, до лісосмуги по них можна дістатися, — відповідала Лариса в проміжках. — Далі наші ряди. Наткнеться на них — утримається, піде вздовж. І дзвін почує.
— А не наткнеться?
Відповіді не було; Лариса далі била.
За пів години занили плечі. Через годину вона вже не відчувала в руках шворня, хоч руків’я й було обмотане вовною. Оксана кілька разів поривалася змінити її, але залізяки Лариса не випускала.
— Давай хоч я, Ларисо. Ти зараз звалишся.
— Ще можу. Не звалюся.
— Ларисо…
— Оксанко, у тебе вийде інакше. Він не впізнає. Дзвін потрібен один і той самий.
Близько шостої години вечора вже стемніло: біла імла стала сірою, потім чорною. Просто навпроти хвіртки в ній замаячила висока зігнута постать. Сніг обліпив її так, наче сніговик раптом навчився ходити. Людина простягала вперед руку, ніби все ще трималася за невидиму опору.
— Микито! — закричала Оксана Дмитрівна й кинулася йому назустріч.
Микитка дістався до хвіртки й опустився в замет. Бабуся впала поруч навколішки: обіймала, зчищала сніг з обличчя, цілувала, плакала й лаяла його водночас.
Віддихавшись, він подивився на Ларису Андріївну.
— Бабусю Ларисо… — голос хрипів. — Вийшов біля повороту, а там уже нічого не видно. До лісосмуги стовпи ще розрізняв, по них дістався. За нею нічого. Я б до Сосновського в поле забрів, та обличчям на кукурудзу налетів. Одразу зметикував: ваша. Ухопився рукою й уздовж неї пішов. Потім почув, як ви дзвоните. Далі вже на звук рейки вибирався.
Лариса кивнула, не припиняючи ударів. Микитку повели в дім. За десять хвилин Оксана повернулася з гарячим чаєм у термосі, тепер у шапці онука — свою вона загубила.
— Ларисо, удома Микитка. Усе, годі. Ходімо грітися.
— Ні, Оксанко, я ще побуду.
— Та на кого ще чекати? Усі вже вдома.
— Звідки нам знати? Може, їде хтось. Батько в буран до ранку дзвонив, не йшов.
Оксана Дмитрівна подивилася на сусідку. Запитала вона так тихо, що за виттям вітру її слова ледве можна було розібрати:
— Ларисо, а Олексій — це хто?
Відлунали три удари. Лариса Андріївна зупинилася, опустила руку зі шворнем.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.