Життя без прикрасДужче за холод його налякала Настя. Вона перестала плакати, стихла й почала засинати. Денис знав: на морозі це погана ознака. Він зняв куртку, обгорнув нею доньку поверх пуховика, а свої рукавички натягнув на її руки поверх рукавиць. Для себе дістав із багажника тонку вітрівку; під нею залишився светр.
Притиснувши дівчинку до грудей, він рушив туди, де, як гадав, була дорога. Але дороги під ногами не виявилося. Через двадцять кроків зникла з очей машина; через п’ятдесят він уже не міг визначити, з якого боку лісосмуга.
То по коліна, то по пояс він грузнув у снігу. Вітер штовхав у спину, розвертався й бив збоку, в обличчя. Денис падав на коліна, підводився, не випускаючи Насті, і знову йшов. Він кликав матір, але крик відносило раніше, ніж він устигав його розчути.
Йому все ще здавалося, що він тримає напрямок просто перед собою. Скільки так минуло часу, він не знав. Потім під ногами відчулися мерзлі грудки. Рілля Сосновського. Отже, дорога залишилася осторонь.
Денис зупинився, озирнувся, повернувся ще раз. Нічого, крім білого. Думка повторювалася, не даючи затриматися: не можна стояти, інакше захочеться сісти. А сядеш — уже не підведешся.
Настя, яка, здавалося, спала, висунула голову з-під його куртки.
— Тату… Тату, бом-бом.
— Що, Настусю?
— Бом-бом. Це бабуся. Ти чуєш?
Він завмер, дослухаючись до виття. Далеко праворуч пробився низький звук: три удари, потім перерва і ще три.
— Чую, — вимовив Денис пошепки. — Чую, Настю.
— На бом-бом треба йти. Бабуся вчила. І за кукурудзу триматися. Тату, знайди її!
Денис повернув на дзвін. Пориви вітру заглушали його, потім він повертався, і Денис поправляв напрямок, ніби ловив промінь маяка. Він ішов далі, уже не відчуваючи ні рук, ні ніг. Тільки те, що тримає доньку, ще залишалося йому зрозумілим.
Плече зачепило щось сухе й тверде. Воно подалося, зашурхотіло. Денис простягнув руку; давно занімілі пальці зімкнулися на товстому шорсткому стеблі, що сягало вище за його голову.
Кукурудза.
Він заплакав. Йому було сорок, він був інженером, батьком, а тепер стояв посеред бурану й плакав, як дитина, вчепившись у стебло маминої кукурудзи.
Обличчя він витер об плече. Потім підняв Настю вище й рушив уздовж ряду, перебираючи рукою стебла, наче поручні. За ними праворуч громадилися снігові вали, а тут сніг сягав лише колін. Рейка з кожним кроком озивалася ближче. Три удари, пауза.
Денис рахував: сто, двісті, триста… Чотириста. Так колись рахував його дід, хоча про це Денис не знав. Попереду з’явився жовтий тремтливий вогник. У вікні горіла гасова лампа; зовсім поруч, біля хвіртки, маленька постать била в рейку й вигукувала його ім’я.
— Мамо… — Голос у Дениса зірвався. — Мам!
Лариса Андріївна опустила руку. Син вийшов із ряду, перетнув оборану смугу й зупинився перед хвірткою. Увесь білий, у тонкій вітрівці поверх светра, з обмерзлим обличчям, він тримав дівчинку, сховану в його куртку.
Настя висунула носа зі своєї схованки.
— Бабусю, я малюнок тобі привезла.
Лариса не заплакала й не стала нічого кричати. Ступила до них і обійняла відразу обох. Вони стояли так під снігом, поки Оксана Дмитрівна не взялася тягти всіх до хати. Біля стовпа залишився лежати шворінь, що випав у сніг.
У жарко натопленій хаті Лариса діяла, майже не запам’ятовуючи своїх рухів. Згодом вона не могла пригадати, як роздягла Настю, як знімала із сина обмерзлий светр. Наче чужі руки працювали замість її власних.
Вона пам’ятала батькові настанови щодо обмороження: снігом не терти, до самої печі відразу не підводити, гарячою водою не обливати. Відігрівати поступово, водою лише трохи теплішою за руки, перевдягти в сухе, дати теплого пиття. І стежити, щоб до зігрівання людина не заснула.
Настю вберіг батьків одяг. З усіх вона постраждала найменше: на щоках біліли плямки. Лариса обережно гріла їх долонями, поки шкіра не порожевіла. Дівчинка хникала, скаржилася, що щипає, але випила кухоль теплого молока з медом і заснула на бабусиному ліжку.
Спала вона, обіймаючи кошеня. Виявилося, вона взяла його в гості й усю дорогу тримала за пазухою, під курткою, не випускаючи навіть у буран.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.