Життя без прикрасНа ньому був старий батьків светр, який мати дістала з шафи. Сидячи на табуреті, Денис дивився в таз. Оксана Дмитрівна тим часом додзвонилася Микитці.
За пів години у двір увійшли всі четверо пошуковців — Ілля, Микитка й двоє сусідів. Обмерзлі, засипані снігом, але неушкоджені. Назад вони трималися за мотузку й кукурудзу; коли дзвін урвався, мало не повернули шукати знову. Дзвінок Оксани застав їх вчасно.
Побачивши Дениса біля печі, Ілля зняв шапку.
— Слава богу, дісталися.
Чоловікам налили по кухлю чаю. Потім вони розійшлися, добираючись додому вздовж парканів. Оксана затрималася найдовше. Уже у дверях вона обернулася до Лариси:
— Ти мені пробач. За цей бур’ян, за кукурудзяні насмішки… За все.
— Іди, Оксанко. Микитка чекає.
— Я ж не просто так кажу.
— І я теж. Іди. Дякую, що була зі мною.
Оксана кивнула й вийшла. Лариса підкинула в піч іще дров: котел працював, але такої ночі їй було краще з живим вогнем. Потім сіла навпроти Дениса. Він глянув на неї червоними, запаленими, але живими очима.
— Мамо, тепер розкажи.
Вона сходила до кімнати по зошит і поклала його перед ним. На обкладинку лягла сіра дитяча рукавиця з червоним штопанням. Ще влітку Лариса спустила її з горища й відтоді зберігала в комоді.
Лариса почала із зими 1966 року. Розповіла, як біля лісосмуги заглухла полуторка і як мама вирішила вибиратися з неї та йти додому з дітьми. Дійшла в розповіді до того, як сама тримала Олексійка за руку, потім упала. Коли підвелася, брата поруч уже не було, а в руці залишилася його порожня рукавиця. Вона говорила й про наступний ранок, коли хлопчика знайшли. Про ті двісті кроків між домом і місцем, до якого він дістався. Навесні батько сам пройшов цю відстань, відміряючи крок за кроком і ворушачи губами. Тепер Денис почув від неї і про це.
Не оминула вона й того, що було потім: мама більше не говорила про хлопчика, батько попросив пам’ятати мовчки. Розповіла про кукурудзяні смуги, з яких сміялися в радгоспі, про рейку біля хвіртки й батьків зошит. На берегах його сторінок раз у раз з’являлося: «Дійшли. Усі дійшли».
Денис не перебив жодного разу. Руки все ще залишалися в тазу; вода холола, а він їх не виймав. Коли мати закінчила, він довго розглядав маленьку рукавицю.
— Я знав, мамо, що в тебе був брат. Пам’ятник бачив біля дідуся з бабусею. Олексій Пасічник. Ти казала, маленьким помер. Я вирішив — хворів. Розпитувати не став.
— Я б тобі й на запитання не відповіла, синку. Ні з ким не говорила. Твій тато знав тільки, що брат замерз. Як це сталося, де — не розповідала.
— Чому, мамо?
Вона знизала плечима.
— Сама не знаю. Поки мовчиш, ніби цього й не було. А заговориш — отже, треба сказати, що я сама його руку випустила.
— Але ж тобі сім років було.
— Знаю. Батько теж мені це казав.
Денис нарешті підняв руки з води. Розпухлі червоні пальці вже рухалися. Він обережно промокнув їх рушником, наче чужі, і взяв рукавицю. На його долоні вона здавалася зовсім крихітною, майже нічого не важила.
— А я сьогодні в поле пішов, мамо, — тихо сказав Денис. — До Сосновського на ріллю. Як туди потрапив, сам не зрозумів. Мені весь час здавалося, що просто йду. А потім стою: навколо все біле, і під ногами вже не дорога, а зорана земля. Тут я зрозумів, що ще трохи — і сяду. Так хотілося хоч на хвилинку опуститися, перепочити. Настя в мене на руках засинала, а мені самому хотілося тільки сісти. Потім вона раптом сказала: «Тату, бом-бом». І я почув тебе. До цього чув вітер, а тут розчув твій дзвін.
Лариса Андріївна заплющила очі.
— Потім плечем зачепив кукурудзу, — вів далі Денис. — Ухопився за неї й розридався. Ішов і думав про тебе. Моя мама, з якої все селище сміялося, цю кукурудзу навколішки садила. Для мене, для Насті. А я косити її приїхав.
— Ти не знав, Денисе?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.