Наприкінці липня наступного року серце дівчинки зупинилося ще раз. Оксана негайно доправила доньку до лікарні, де лікарі підключили її до апарата штучної вентиляції легень. Соломія перебувала в критичному стані кілька годин. Медики знову проводили серцево-легеневу реанімацію, намагаючись відновити серцебиття.
Однак цього разу організм дитини не відповів на допомогу. Після передчасного народження, тривалого переохолодження, крововиливу в легені, ушкодження мозку й численних ускладнень сил більше не залишилося. Маленьке серце не відновило роботи. Дівчинка, яку мати одного разу виявила живою в морзі, померла.
Для Оксани це означало втратити доньку вдруге. Перший висновок про смерть виявився наслідком страшної медичної помилки, після якої сталося неймовірне пробудження. Тепер надії на ще одне диво не залишалося. Усі місяці боротьби, лікування, очікувань і спроб знайти кошти завершилися звісткою, яку мати колись уже чула і в яку знову не хотіла вірити.
Але цього разу поруч не було миті, здатної змінити остаточний наслідок. Оксана згадувала дотик до холодної руки Соломії, перший тихий плач і розплющені очі. Тоді донька ніби отримала додатковий час, і пам’ять про ці місяці тепер ставала для матері безцінною. Біль від остаточної розлуки сусідив із вдячністю за кожен прожитий разом день.
Оксана вирішила поділитися своїми почуттями у відкритому прощальному листі. Вона зверталася до Соломії так, ніби донька могла почути її слова. Жінка писала, що не хоче вважати те, що сталося, вічним прощанням, бо вірить: одного дня вони зустрінуться знову. Ця віра не скасовувала горя, але допомагала їй висловити все пережите…
