У листі Оксана дякувала доньці за кожну хвилину, яку їм вдалося провести разом. Вона пам’ятала, що страшна помилка медичного персоналу ледь не позбавила їх цього часу. Соломію визнали мертвою одразу після народження, але рішення матері спуститися до моргу дозволило вчасно виявити помилку. Тому всі наступні місяці Оксана сприймала як неймовірний дар, яким би тяжким він не виявився.
Лист давався Оксані нелегко. Кожна фраза повертала її до днів, коли надія змінювалася страхом, а полегшення — новою тривогою. Але мати не хотіла, щоб прощальні рядки складалися лише з болю. Їй було важливо зберегти вдячність за можливість тримати Соломію на руках, піклуватися про неї й бачити, як вона потроху набирається сил. Саме тому Оксана писала не про марне очікування, а про час, який назавжди залишиться частиною її життя.
Жінка написала, що рік, три місяці й п’ятнадцять днів поруч із Соломією зробили її найщасливішою матір’ю. Перші тижні цього періоду минули в лікарнях, серед обстежень, тривожних прогнозів і постійного страху за життя дитини. Потім були повернення додому, нові ускладнення й пошуки лікування. Але для Оксани головним залишалося те, що донька була поруч, дихала й відповідала на її турботу.
Оксана була певна, що коротке життя Соломії мало особливу місію. Дівчинка не могла розповісти про себе словами, але її боротьба справляла сильне враження на людей, які дізнавалися про те, що сталося. Малеча, яка провела понад дванадцять годин у морзі й перенесла зупинку серця, продовжувала чіплятися за життя навіть тоді, коли надія майже зникала. Одного разу підтвердження цієї думки прийшло до матері від зовсім незнайомої людини…
