До Оксани підійшов молодий чоловік і зізнався, що раніше збирався накласти на себе руки. Він уже не бачив причин продовжувати власну боротьбу й був готовий вчинити непоправне. Але потім дізнався про Соломію і побачив, з якою впертістю тяжко хвора дівчинка намагається втриматися за кожен новий день. Її приклад змусив його зупинитися й інакше подивитися на своє рішення.
Молодий чоловік розповів, що поставив собі просте запитання: якщо ця маленька дитина не здається після стількох випробувань, чому він сам не може спробувати жити далі? Він розумів, що приклад Соломії не усуне його труднощів і не дасть готових відповідей. Однак побачена боротьба дівчинки змусила його відмовитися від фатального кроку й продовжити власне життя.
Для Оксани розповідь незнайомця стала підтвердженням того, що коротке життя доньки не минуло безслідно. Вона не знала, скількох людей могла зворушити історія Соломії, але тепер бачила: стійкість дівчинки допомогла бодай одній людині відмовитися від непоправного. Це не позбавляло матір скорботи, однак надавало словам про особливу місію конкретного й зрозумілого сенсу. Ці слова підтверджували, що вплив Соломії виявився ширшим за коло людей, яких мати знала особисто.
Ця розмова не могла зменшити материнський біль або повернути Соломію. У прощальному листі Оксана зберегла свою скорботу й глибоку вдячність за подарований їм час. Вона не ставила останньої крапки між собою й донькою і не казала їй остаточного «прощавай». Мати вірила, що розлука не буде вічною і одного дня вони неодмінно зустрінуться там, де їм більше не доведеться розлучатися.
