Життя без прикрасМарина квапилася, наче зупинитися було страшно.
— Велику раму з її портретом повісили в нас у передпокої, — продовжила Марина. — Борис Андрійович художникові фотографію дав, за нею й замовив. Там коса темна через плече перекинута, синя сукня. На підборідді шрамик, маленький. Ось тут. — Вона торкнулася свого підборіддя трохи лівіше від середини.
Антоніна Яківна заплющила очі.
— З гойдалки зірвалася, — ледь чутно сказала вона. — Їй сім років було. Я за лазнею сама мотузки прив’язала, дошку підвісила. А Люда на неї ногами стала, розгойдалася й упала. Підборіддям просто на камінь. Через усе село на руках до фельдшера несла. Три шви наклали. Вона плаче, а я обіцяю їй скриньку зробити, з найгарнішими колосками. Зробила.
Коли знахарка знову подивилася на Марину, та розгледіла в її сухому, потемнілому від сонця обличчі знайомі риси. Прямий ніс, гострі вилиці, широко розведені брови — щоранку за сніданком вона бачила їх у людини навпроти.
— Виходить, твій Артем мені рідний племінник, — повільно промовила Антоніна Яківна.
Марина притиснула долоню до рота.
— А Люда моя… — Лише на імені голос знахарки здригнувся. — Поїхала з чоловіком до острова. Восени, до льодоставу. І втопилася.
Між жінками лежала світлина з дівчиною, що сміялася. Поруч у мисці білів восковий човен, перекинутий догори дном. Обом спала на думку одна думка, але жодна не починала говорити.
— Отже, він сам нічого не вигадував, — прошепотіла нарешті Марина. — Знає, як зробити. Одного разу так уже зробили.
Дзвінок пролунав рівно о восьмій вечора. Старенький кнопковий телефон гудів і блимав на долоні Антоніни Яківни. Сидячи на лаві, Марина міцно обіймала себе руками.
— Бери. Нехай почує тебе. Тільки неголосно розмовляй, удавай хвору голосом.
Марина взяла телефон, на мить заплющила очі й натиснула кнопку.
— Артеме?
— Мариночко, рідна. Як ти там, поспала? Не мерзнеш?
Від знайомого тепла в його голосі їй на секунду перехопило подих.
— Усе добре. Тут тепло. Травами мене напувають.
— Травами? — Він розсміявся. — Аби не отруїли. А таблетки приймаєш?
— Так.
— От і розумниця. Не сумуй там, я вже все влаштував. По тебе приїду в неділю, з’їздимо на острів. Ти ж із дідусем туди плавала маленькою, сама розповідала. Катер готовий. На палубі твоє крісло закріпимо, сядеш як королева й будеш водою милуватися. Останній теплий тиждень залишився…
— Я пам’ятаю.
— І відсвяткувати треба буде. З нотаріусом я теж домовився, додому приїде. Не доведеться тобі нікуди вибиратися: підпис поставиш, і покінчимо з паперами. Ти ж мені обіцяла?
— Так, обіцяла.
— От і чудово. Люблю тебе, чуєш? Дуже люблю. А тепер дай на хвилинку свою знахарку.
Марина передала слухавку Антоніні Яківні.
— Слухаю.
— Дякую вам, Антоніно Яківно. — Тепер Артем говорив із діловою ввічливістю. — Тільки, будь ласка, не тривожте її. Після аварії їй хвилюватися не можна, страхи всілякі бувають. Може сказати, нібито за нею стежать або скривдити збираються. Лікарі про це попереджали, наслідки травми. Якщо почне таке розповідати, не лякайтеся. І вірити цьому не треба. Заспокійливе краще дайте, я в сумку поклав, синя коробочка.
— Добре.
— Дякую вам. До завтра.
Розмова обірвалася. Знахарка опустила погляд на телефон, потім подивилася на Марину.
— Коробочка синя.
Серед упакувань і блістерів у сумці Марина знайшла потрібну коробку. У ній лежала біла пластинка: таблетки у фользі, без жодної назви.
— Я їх не приймаю. Він перед масажем давав. А я тоді боялася, що не втримаюся, ногою смикну. Після них спиш як мертва.
Коробку Антоніна Яківна забрала й сховала за іконами на верхній полиці.
— Думати тепер будемо. Тут самої моєї допомоги мало. У ваших паперових справах я вже не розберуся. Є людина, якій можеш довіритися? Щоб з Артемом не пов’язана була.
Марина відповіла після довгої мовчанки:
— Олена Терехова. Ми тут, у Липовому Увалі, за однією партою вчилися. Вона потім в іншому місті юридичну освіту здобула, повернулася. У Вільховежі працює, спадщиною займається, розлученнями. З бабусиним заповітом мені допомагала. Артем її злою називає, терпіти не може. Втім, і вона його теж.
— Номер хоч знаєш?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.