Життя без прикрасКоли Марина договорила, її щоками нарешті потекли сльози. Вона не схлипувала; вони текли мовчки, як вода по склу.
Антоніна Яківна підвелася по миску. Налила в неї з відра води, поставила на табурет. Із полиці взяла жовтий недогарок церковної свічки, дістала маленький кухлик і почала розтоплювати віск на печі.
— Випрямся, голови не опускай.
Марина послухалася. Знахарка стала позаду неї, піднявши миску над головою. Швидко шепотіла щось нерозбірливе й тонкою цівкою лила розтоплений віск у воду. Із шипінням він побілів, розплився, застиг. Миску вона перенесла на стіл і надовго схилилася над нею.
Марина теж подивилася. Білий корж на поверхні нагадував перекинутого човна. Віддалік плавав відколотий шматочок — у ньому можна було розгледіти людину, що сидить.
— Що ви бачите? — запитала вона пошепки.
— Воду. Давню, чужу, тебе вона не стосується. Тягнуть тебе туди, та вода не твоя. — Антоніна Яківна взяла пальцями окремий шматочок. — А цей живий. І це теж не про тебе.
Вона опустила віск назад, витерла пальці об фартух. Темну скриньку присунула ближче до себе.
— Тепер послухай мене. Сестра в мене була, Люда, на дванадцять років молодша. Їй шість виповнилося, коли ми без матері залишилися. Батько пив, невдовзі й його не стало. Тож ростила я її сама, за матір була. Вона ще до столу не доросла, а вже поруч зі мною сиділа: соломку скубе, колоски викладає. Я і знак свій їй показала. — Палець знахарки торкнувся надламаного вусика на кришці. — Цього мене бабуся навчила. Казала, майстриню мають за її роботою впізнавати, для того й мітка потрібна. Люда потім усюди її малювала. Навіть на шкільних зошитах.
Із відкритої скриньки показалися старі фотографії в пожовклій носовій хустинці, складений учетверо зошитовий аркуш і суха гілочка полину. Антоніна Яківна вибрала знімок, поклала перед Мариною.
На вицвілій кольоровій світлині тіні відливали зеленню. Серед ліхтарів і дерев, на танцмайданчику, сміялася в об’єктив дівчина років двадцяти. Довга темна коса, світла сукня в горошок, закинута голова. Той, хто знімав, обрізав її супутника: від чоловіка залишилися лише плече й рука, що обіймала дівчину за плечі. На безіменному пальці виднівся важкий перстень-печатка — плаский майданчик, дві переплетені літери.
Марина наблизила обличчя до світлини. На краю майданчика темнів маленький щербик.
— Улітку це було, тридцять чотири роки тому, — сказала Антоніна Яківна. — До обласного центру з подружками їздила, у парку на танцях фотографувалися. Світлину привезла й від мене ховала. Я натрапила, питаю, з ким вона тут. Люда почервоніла: «Та так… одна хороша людина». Місяць минув — і однієї ночі вони разом поїхали. Ось що мені залишила.
Вона розгорнула аркушик. Рівним дівочим почерком було написано: «Тоно, не ображайся. Шукати мене не треба. Я щаслива, він мене любить. Обов’язково напишу». Завершував записку малюнок: колосок, один вусик якого був надламаний.
— Тона? — перепитала Марина.
— Так вона мене змалечку звала. Тоня в неї вимовити не виходило. — Антоніна Яківна ковтнула. — Я тоді від мотора прокинулася, машина біля хвіртки гуркотіла. Вискочила, а Люда вже на дорозі нагорі. Велика темна машина, яких у нас тієї пори не бачили. Дверцята відчинені навстіж, вона сідає, чоловік за руку підтримує. Обличчя я не розгледіла — тільки руку у світлі фар, тільки блиск персня. Бігла за ними, кричала. Хіба наздоженеш.
— Через пів року лист прийшов з іншого міста, — продовжила вона. — Єдиний за весь час. «Я заміжня, живу добре. Не шукай мене. Він цього не хоче». Більше нічого. Я туди їздила, до міліції ходила. Там зі мною розмова коротка була: повнолітня, сама поїхала, сама просить не шукати. Які ще пошуки? Я потім роками всім, хто до міста збирався, фотографію давала подивитися. Ніхто його не впізнав. Та як упізнаєш, якщо замість обличчя рука на знімку.
Марина відірвалася від фотографії й повільно підвела голову.
— Антоніно Яківно… Матір Артема теж Людмилою звали, — промовила вона чужим голосом.
Знахарка залишилася нерухомою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.