Життя без прикрасАнтоніна Яківна зупинилася; Марина побачила, як тремтять її плечі. Потім знахарка повільно й безшумно підійшла до столу. Не гукнула, не заговорила — поставила біля незавершеної роботи свою скриньку, повернувши кришкою догори.
Руки жінки завмерли. Вона вдивлялася в колосок на кришці, у загнутий донизу надламаний вусик. Худими пальцями, у дрібних порізах від соломи, торкнулася візерунка й провела по ньому.
Ще раз.
Тільки після цього вона підвела голову. Марина назавжди запам’ятала її тонке обличчя: прямий ніс, гострі вилиці, темні очі. Трохи лівіше від середини підборіддя білів маленький шрам. Люда довго роздивлялася сестру; губи ворушилися, ніби шукали давно не вимовлюваного слова.
— Тоно.
Біля сестриного стільця Антоніна Яківна опустилася навколішки, просто на підлогу. Обійняла Люду й притулилася обличчям до її колін. Тепер вона плакала — так, як, мабуть, ще жодного разу за все життя. Люда й далі сиділа, розгублена. Її рука гладила сестру по голові, по сивому волоссю під хусткою. Вона тихо повторювала дитяче ім’я, додавала до нього слово про гойдалку; у голосі чулося здивування, з яким говорить дитина:
— Тоно… Тоно… Гойдалка.
Санітарка зупинилася у дверях і витирала сльози рукавом. Біля її ніг сидів рудий кіт.
На відновлення документів пішли два місяці. Наприкінці листопада надійшов результат аналізу.
Сестри.
Грудневим рішенням суд скасував попереднє оголошення Людмили Возної померлою. А під самий Новий рік Антоніна Яківна привезла її в Липовий Увал, додому.
Увійшовши до хати, Люда озирнулася й підійшла до скриньок. Довго стояла біля полиці. Потім зайняла своє дитяче місце на лаві й поклала долоні на стіл.
Пам’ять повернулася далеко не вся. Люда говорила рідко, плуталася в словах, багато чого не пам’ятала зовсім. Спочатку її неможливо було підвести навіть до вікна, з якого виднілася річка: так вона боялася води. Зате щодня бралася за солому. Поступово рухи пальців ставали впевненішими.
Про сина Антоніна Яківна заговорила лише в січні, увечері, коли вони сиділи за роботою. Люда довго нічого не відповідала. Нарешті взяла маленьку світлину зі столу — там вона сміялася на танцях, у сукні в горошок.
— Артемчику… Маленький був. Там, на березі, залишився. Кричав.
— Людо, він уже дорослий. Просить зустрічі з тобою. Написав листа.
Сестра повільно похитала головою, але в цьому русі не було сумніву.
— Мій маленький, — повторила вона. — А цього я не знаю. Не треба.
У лютому Антоніна Яківна вирушила до Артема сама. Для побачення відвели пів години; розмовляли крізь скло, через слухавку. Він схуд, був коротко підстрижений. Персня-печатки на руці не було — його забрали під час затримання.
— Не чекай її, не прийде, — сказала знахарка. — Вона пам’ятає тебе п’ятирічним. Пам’ятає, як ти кричав із берега. Нехай таким і пам’ятає.
Артем схилив голову.
— Я ж не знав, що з нею. Справді не знав.
— Про неї ти не знав. А про Марину знав.
Відповіді не було. Антоніна Яківна поклала на стійку перед склом конверт. Усередині була копія світлини з танців.
— Тобі віддадуть. Подивися на матір: тут тебе ще немає, вона щаслива.
На цьому її поїздки до нього закінчилися. Марина тим часом наново вчилася ходити. Спираючись на палицю знахарки, спершу діставалася від лави до печі. Згодом виходила на подвір’я, потім дійшла до криниці — тієї, біля якої померла бабуся.
Двічі на тиждень по Марину приїжджала Олена й везла її до лікарні обласного центру. Заняття проводила молода сувора лікарка. Потрібно було підніматися сходинками, потім учитися зберігати рівновагу, стоячи на одній нозі. На підлозі була намальована лінія, і Марина мала йти по ній, не відхиляючись. Виходило не щоразу. Іншими днями ноги відмовлялися слухатися, і вона сиділа на підлозі, плачучи від злості: пройти не вдавалося. В інші дні та сама лінія піддавалася. Марина доходила до кінця, проходила назад і не хотіла зупинятися, хоча вже подолала весь шлях в обидва боки.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.