Марина вмовила чоловіка відвезти її до знайомої знахарки, але наодинці з нею попросила...

У сестер Марина сідала з ними за один стіл і вчилася працювати із соломою. Перш ніж складати малюнок, стебло потрібно було розщепити, розгладити гарячим ножем, нарізати тонкими смужками. Потім із цих смужок належало викласти візерунок. Довго робота не давалася. Солома ламалася, клей розтікався, а смужки лягали нерівно, хоч скільки Марина вчилася. Люда спостерігала за її руками. Нічого не пояснюючи словами, брала їх у свої й поправляла пальці, показуючи, як тримати. Марина й далі працювала поруч із нею та Антоніною Яківною. Поступово руки навчилися того, що раніше не виходило.

— Тепер придумай свою позначку, — сказала Антоніна Яківна над першою рівною скринькою. — За нею люди впізнаватимуть твою роботу.

Марина довго вибирала. Нарешті в куточку кришки з’явилася маленька ластівка, у якої одне крило вийшло трохи коротшим за друге.

— Чому в неї так? — запитала знахарка.

— Крило коротше, а польоту це не заважає.

У березні Марина розлучилася. У квітні почався суд над Артемом. Коли їй запропонували стілець, вона відмовилася: усі дві години запитань і відповідей провела стоячи, тримаючись лише за край трибуни. Артем за цей час жодного разу на неї не глянув.

Крісло, яке він колись вибирав для неї як найкраще, усю зиму простояло в Антоніни Яківни в сінях. Навесні Марина й Олена відвезли його у Вербоділля, до колишнього Людиного інтернату. Санітарка в синьому халаті довго їм дякувала. Рудий кіт негайно видерся на сидіння й умостився там клубочком.

До середини травня остання повенева вода зійшла. Річка заспокоїлася, стала синьою. Марина вперше наважилася спуститися бабусиною стежкою без палиці. Йшла сама, неквапливо, обережно вибираючи, куди поставити ногу на кожному камені. Крутий спуск іще був слизький від роси; обабіч цвіла черемха.

Біля старої дідусевої пристані вона зупинилася. Довго дивилася на воду й на зелений острів удалині — той самий. Чекала страху, але він не приходив. У тиші чулися сплески біля паль і крики чайок; пахло черемхою й мокрим деревом.

Обернувшись до схилу, Марина побачила Люду у вікні хати. Скло давно замінили. Біля відчиненої стулки, на звичайному дерев’яному стільці, сестра знахарки сиділа з пучком соломи й дивилася на роботу, не на річку. Потім підвела голову, помітила Марину внизу й помахала.

Із ґанку дивилася Антоніна Яківна; від сонячного світла вона затуляла очі долонею.

— Піднімайся швидше! Чай холоне!