Марина рік потай вчила арабську заради знайомства з родиною нареченого, але в машині почула розмову Таріка з братом

— Виходить непогано.

Тарік обійняв її за плечі, не звертаючи уваги.

— Батько старого гарту, але в нас буде своя сім’я, свої правила.

Усе це окремо ще можна було пояснити, але Марину вже дратувало, що щоразу, коли вона хотіла щось вирішити сама, їй пояснювали, як тут правильно.

Через кілька днів на сімейну вечерю прийшла Ірина з чоловіком і сином. Вона жила в тому самому закритому кварталі, і Марина відразу впізнала жінку зі старої фотографії.

— Добрий день, ви Ірина? — запитала вона рідною мовою.

— Так, — тихо відповіла жінка, але її чоловік одразу сказав арабською:

— Говори так, щоб інші теж розуміли.

Ірина відразу перейшла на англійську й повторила, що вона з тієї самої країни, що й Марина. За вечерею вона майже не говорила.

Коли Марина запитала, чи часто Ірина буває на батьківщині, жінка відкрила рота, але чоловік відповів раніше: — Їй нема чого туди їздити.

Ірина опустила очі в тарілку.

Пізніше Марина залишилася з Іриною вдвох на кухні. Та прислухалася до голосів із вітальні й раптом запитала рідною мовою: — Коли ти відлітаєш?

— Через два з половиною тижні, квитки вже куплені.

— Сподіваюся, нічого не скасується.

У коридорі почулися кроки. Ірина миттю перейшла на англійську й запитала Марину, чи буде вона пити чай. До кухні зазирнула Аміра. До кінця вечора Ірина більше не сказала рідною мовою ані слова.

Усю ніч Марина згадувала цю розмову. Наступного дня Марина побачила Ірину у спільному дворику кварталу. Та сиділа в тіні й дивилася, як син грається з іншими дітьми. Марина сіла поруч.

— Що ви вчора мали на увазі?

Ірина навіть не обернулася.

— Нічого.

— Тоді навіщо ви запитували про квиток?

Мовчання затяглося.

— Я теж приїхала сюди на місяць, — нарешті сказала Ірина. — І минуло п’ятнадцять років.

— Вас не відпускали?

— Спочатку все було чудово, потім чоловік запропонував мені не шукати роботу, самій нікуди не їздити. Навіщо, якщо є водій? Потім народився син.

— А ви хотіли повернутися?

— Хотіла. Чоловік сказав: «Їдь, а син залишиться тут».

— Ви не могли забрати його?

— Можливо, через суд з адвокатами, але в мене не було ані роботи, ані власних грошей. Паспорт лежав у чоловіка, син був маленький.

— І ви залишилися?

— Залишилася.

Марина подивилася на будинок.

— А зараз?

Ірина подивилася на сина.

— Його дім, школа й батько тут. Я ніде не працюю. Куди я поїду сама?

Марина помовчала.

— Тарік не такий.

— Можливо.

Це здивувало Марину.

— Ви справді так думаєте?

— Я не знаю Таріка так, як знаєш його ти.

Ірина трохи помовчала.

— Мені ж теж ніхто в перший день нічого не забороняв. Навпаки, чоловік казав: «Навіщо тобі самій їхати? Я відвезу. Навіщо працювати? Відпочинь. Навіщо тобі гроші? У тебе все є».

— А потім?

— А потім я вже питала дозволу на те, що раніше просто робила.

З будинку долинув чоловічий голос: — Ірино!

Вона одразу обернулася. Чоловік стояв біля дверей у двір.

— Ми скоро їдемо.

— Добре.

— Я сказав: скоро. Не затримуйся.

Ірина мовчки кивнула. Чоловік ще кілька секунд дивився в їхній бік, потім пішов до будинку.

Марина згадала морозний вечір, машину біля університету й голос Таріка:

— Поруч зі мною тобі колись не доведеться все робити самій.

Ірина раптом запитала:

— Паспорт у тебе?

— Так.

— Свої гроші є?

— Так.

— Квиток точно є?

Марина подивилася на неї.

— Точно.

Ірина уважно подивилася на неї.

— Тоді нічого не віддавай. Ні паспорт, ні гроші. Постарайся відлетіти додому.

— Ви думаєте, мене можуть не відпустити?

Ірина перевела погляд на будинок.

— Хотілося б мені вірити, що Тарік інший.

Потім знову подивилася на Марину.

— Але ти поки що ще можеш повернутися додому.

Після розмови з Іриною Марина вирішила на пару днів поїхати до готелю й спокійно подумати. Забронювала номер, паспорт, гроші й зворотний квиток були при ній.

З невеликою сумкою Марина спустилася у двір і показала водієві адресу готелю.

— Тарік їде з вами?