— Господи, та хто ж ти такий? — запитала я. — Що ти робиш у будинку мого сина?
Він підвів голову, і я нарешті розгледіла його обличчя. Підборіддя, густі брови, складочка між ними, що з’являлася, коли він хмурився. Усе це було мені знайоме. Колись я щодня бачила перед собою таке обличчя, тільки належало воно моєму Вікторові. Таким він і був у юності.
Я переводила погляд із хлопця на знімок і назад, не наважуючись навіть додумати те, що вже спало на думку. Він притиснув до себе потертий рюкзак, спробував перестати плакати й сказав:
— Він був моїм татом.
Мені довелося спертися долонею на пральну машину.
— Що ти сказав?
— Віктор був моїм татом, — повторив він. — Мені нікуди йти. Мама минулого року померла. У мене тільки він і залишався, а тепер і його немає. Я не знав, що робити. От і прийшов сюди. Тут хоча б його речі. Тут мені здається, що він десь поруч.
Я дивилася на чужого хлопця у светрі мого сина, а в руці все ще тримала фотографію, на якій вони стояли, обійнявшись. За 65 років довелося пережити всяке, але до такого я готова не була.
— Як тебе звати?
— Ілля.
Він помовчав, витер обличчя рукавом і обережно запитав:
— А ви ж його мама?
Я кивнула.
— Він мені щотижня про вас розповідав, казав, що на Новий рік неодмінно познайомить. Усе повторював, що ви… — Ілля замовк, ковтнув слину й тільки тоді договорив: — Що кращої бабусі в мене не може бути.
Я перестала думати про відро в передпокої, про майбутнє прибирання й про те, за скільки можна здати цей будинок. Мені треба було зрозуміти одне: як вийшло, що у мого Віктора, який, здавалося, нічого від мене не приховував, був сімнадцятирічний син, а я навіть не знала про його існування.
Але того ранку я ще не підозрювала, що це лише перша таємниця, яку мені судилося дізнатися. У будинку Віктор залишив іще дещо, і знайшлися люди, яким дуже хотілося дістатися до цього раніше за мене.
Я допомогла Іллі підвестися, відвела на кухню й посадила за стіл. Що в таку мить може зробити бабуся? Я підігріла молоко, знайшла хліб і приготувала йому бутерброд. Спершу хлопця треба було нагодувати, а вже потім розпитувати.
Він їв квапливо, ніби давно як слід не обідав, і потроху розповідав. Його маму звали Тамара. З Віктором вони зустрічалися ще під час навчання, до знайомства зі Світланою. Коли розійшлися, Тамара дізналася, що вагітна, але повідомляти йому не стала. Образа виявилася сильнішою. Поїхала до іншого міста й ростила сина сама. Брала шиття додому.
— Мама тільки коли захворіла, сказала, хто мій батько, — пояснив Ілля, крутячи склянку в долонях. — Перед смертю написала йому листа. Я сам відносив на пошту. Думав, він навіть відповідати не стане. Хіба мало, стільки років минуло.
— І що, Віктор?
— Через два тижні приїхав до нас. Я відчинив двері, а він стоїть, дивиться на мене, потім обійняв і заплакав. Просив пробачення, що його 16 років не було поруч зі мною, хоча він же не знав, розумієте? Мама йому нічого не сказала, звідки він міг знати?
Я слухала й відчувала одразу два почуття. Раділа, що син не відвернувся від своєї дитини, і ніяк не могла впоратися з образою. Вісім місяців. Віктор дізнався про Іллю за вісім місяців до загибелі, встиг познайомитися з ним, прив’язатися, приїздив до нього, розмовляв, а мені не сказав ані слова.
Мабуть, з мого обличчя хлопець усе зрозумів.
— Він боявся, — тихо промовив Ілля. — Не вас, не подумайте, він боявся все зіпсувати. Казав: «Спершу документи оформимо, прізвище змінимо, а тоді вже зберемо всіх разом».
Я мовчки дивилася на нього.
— Він так і казав: «Хочу маму з онуком познайомити, щоб усе вже було як належить, щоб вона раділа, а не сиділа й думала, що ми знову від неї ховаємося».
Я встала й відвернулася до раковини, вдала, ніби мені неодмінно треба помити чашку. Це було дуже схоже на Віктора. Він завжди хотів спершу все владнати, перевірити, підготувати, а вже тоді оголошувати. Тільки життя не стало чекати, поки він набереться духу. І тепер його син сидів переді мною, а самого Віктора вже не було про що питати…
