Коли вночі діти заснули, Марина під’єднала телефон до зарядного пристрою. Екран засвітився й показав двадцять шість пропущених дзвінків від Дениса. Слідом вона побачила три повідомлення.
Перше складалося з короткого: «Ти де?» Через годину він написав знову: «Маришо, повернися. Я погарячкував. Давай поговоримо, як люди».
Час надсилання останнього повідомлення — шоста вечора. Денис писав: «З поліції мені вже зателефонували. Що ти їм розповіла? Ти хоч розумієш, що коїш? У батька дітей викрала! Знайду я тебе».
Марина вимкнула телефон. У темній кухні Лідії Геннадіївни вона сиділа біля вікна, за яким білів сніг і чорніли ялинки за городом. Потім знову ввімкнула апарат і зателефонувала Вікторії.
Подруга озвалася після п’ятого гудка, ще сонна:
— Алло… Це хто?
— Віко, Мариша.
Пауза. Потім Вікторія заговорила вже цілком бадьорим голосом.
— Маринко, де ти? Пішла таки?
— Так. Дітей забрала.
— Усіх із собою? Де ви? Я виїжджаю.
— Не треба зараз, Віко, ніч. Нам нічого не загрожує. Ми в однієї жінки в Лозовому Схилі. Зможеш уранці приїхати? Мені треба розібратися, що робити далі.
— О 8:00 буду. Маринко, ти молодець. Чуєш мене? Молодець.
Поклавши телефон, Марина затулила обличчя долонями.
— З подругою говорила? — спитала Лідія Геннадіївна ззаду.
Вона стояла у дверях кухні. Поверх довгої фланелевої нічної сорочки була вдягнена в’язана кофта.
— Так, завтра приїде. Ми підемо від вас, Лідіє Геннадіївно, не хвилюйтеся. Ви стільки для нас зробили, я вже не знаю, чим віддячити.
— І куди ж ви підете?
Відповіді в Марини не знайшлося. Лідія Геннадіївна вмостилася навпроти, засвітила маленьку лампу над плиткою й розлила давно охололий чай на двох.
— Хотіла спитати, навіщо я порожній будинок опалюю?
— Я не питала.
— Не вголос. Подумала ж. По тобі відразу видно, про що думаєш, приховувати ти цього зовсім не вмієш. І добре, значить, іще не пропаща. — Вона ковтнула холодного чаю й скривилася. — Доньку мою Дашею звали. На фотографії в будинку — вона. За рік до заміжжя фотографувалася, у дев’ятнадцять років.
Марина мовчки слухала.
— Ні, потім розповім, — раптом сказала Лідія Геннадіївна. — На сьогодні тобі досить. А мені з думками зібратися треба: тридцять років про це нікому не говорила, отак відразу не вийде. — Вона підвелася з-за столу. — Лягай. Уранці подруга буде, тоді й розберемося.
Стара червона машина Вікторії приїхала вранці, у снігу по самий дах. Подруга ступила до кухні, оглянула дітей за столом, побачила Марину біля плити й так стиснула її в обіймах, що в тієї хруснула спина.
— Горе ти моє… Ох, горе моє.
Обом було по тридцять п’ять. До дев’ятого класу вони навчалися разом у верболузькій школі, а потім Вікторія поїхала до райцентру, до коледжу. Встигла побувати заміжньою, розлучитися й повернулася до матері в Горіхову Гряду. Тепер вона працювала на пошті й ростила сина. Руда, гучна, з незмінною срібною підвіскою на шиї: колись підібрала її на дорозі й відтоді вважала щасливою.
Лідія Геннадіївна поставила перед гостею млинці. Вікторія встигла з’їсти три, не припиняючи говорити, потім витерла пальці.
— До мене вам не можна. Денис адресу знає, туди насамперед і заявиться. У мене мати лежить, син, тіснота… Хоча це б пережили, розмістилися. Головне — він знає, де шукати. Потрібне інше місце.
— То залишайтеся тут, — сказала Лідія Геннадіївна.
Марина повернулася до господині.
— Він же шукатиме нас. Дістанеться сюди. Ви не уявляєте, він не відступить. Тільки неприємності на вас накличемо.
— Тридцять років із неприємностями живу, ще гірше не стане. У будинку місця вистачає, дві кімнати. Дівчаток до мене у велику поселимо, а ти з хлопчиками в маленькій влаштуєшся. У тісноті, та не в образі.
— Але ж ми чужі вам.
— Які чужі? Ви хліба в домовика не доїли. Значить, свої.
Вікторія глянула на Марину; та зустрілася з нею очима.

















Поділіться враженням від історії
10Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати
Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.
Плакала,такого не пробачають.
Плакала
Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.
Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.
Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️
Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.
Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖
Спокій за цю родину,і можливо сум.