Марина поставила кухоль. Пальці знову затремтіли, і вона сховала руки під стіл.
— Будинок ваш? — спитала Таня, дивлячись на фотографію.
— Мій, від батьків залишився. Тут я народилася, і донька моя теж.
Далі господиня говорити не стала. Таня зрозуміла й не розпитувала. А Марина помітила, як Лідія Геннадіївна дивиться на Олександра. Розмовляє з усіма, а до нього погляд повертається знову й знову, затримується, ніби впізнає. Хлопчик теж це помітив і відвернувся.
До дев’ятої години вони дісталися Лозового Схилу. Санчата з Костею Лідія Геннадіївна всю дорогу тягнула сама, Марині не поступалася. Позаду йшли дівчатка, тримаючись за мотузку. На зупинці біля крамниці дві жінки із сумками розглядали прибулих. Перш ніж вони встигли щось спитати, господиня голосно оголосила:
— Племінниця гостювати приїхала, з великого міста. Хлопчик обпік руку, оце до районної лікарні веземо.
Жінки кивнули, відвели очі. Лідія Геннадіївна нахилилася до Марини:
— Ти не подумай, брехати я не люблю. Та тільки знати їм ні до чого.
Приїхав автобус. Молодших залишили в будинку Лідії Геннадіївни із сусідкою Юлею — повною веселою жінкою зі своїми онуками. Соню й Таню вона відразу посадила ліпити пельмені. Марина з Олександром вирушили до міста. За квиток просили сто вісімдесят. Подавши двісті, Марина сховала отриману решту.
Черговий травматолог був повним чоловіком років сорока. Окуляри висіли на шнурку; собі під ніс він щось наспівував. Коли Олександр зняв рушник, спів урвався.
— Звідки такий опік?
— Чайник перекинув. Сам, — відповів хлопчик.
Лікар оглянув кисть, потім зап’ясток. Марина лише тепер побачила над опіком сині овальні плями: чотири в ряд з одного боку, ще одну — з другого. Ніби руку стиснули й не відпускали.
Травматолог промовчав. Обробив обпечене місце, забинтував, виписав мазь і пояснив, коли прийти на перев’язку. Потім відправив Олександра почекати за дверима. Залишившись із Мариною, сів навпроти й зняв окуляри.
— Попереджаю вас: про травму я маю повідомити поліцію. Якщо дитина надходить з ушкодженням і є підозра, що воно не випадкове, ми зобов’язані передати відомості. Така вимога закону, не моя примха.
— Я його не чіпала, — сказала Марина. — Це не я.
— Бачу. Його тримав чоловік, хватка така. І тримав високо, ви б не дістали. Але повідомити все одно доведеться. До вас прийдуть або зателефонують. Де ви зараз живете?
Марина не відповіла.
— Послухайте, — м’якше повів далі лікар. — Я не знаю ваших обставин. Тільки якщо ви пішли від нього, скоро він дізнається. Дитина неповнолітня, батьків у неї двоє, батька поліція почне розшукувати. Найімовірніше, йому й зателефонують насамперед. Вам треба бути до цього готовою.
З кабінету Марина вийшла на ватяних ногах. На жорсткій лаві в коридорі сидів Олександр, опустивши погляд на пов’язку.
— Мамо, я неправду сказав. Про чайник. Ти не сердишся?
— Ні, Сашо. Сама вже п’ять років брешу. Не серджуся.
За мазь в аптеці біля лікарні просили шістсот сорок. Марина стояла перед віконцем із грошима в руці й не поспішала їх віддавати.
— А не можна щось дешевше підібрати? Щоб допомагало так само.
Дівчина із сережкою в брові перевела погляд із рецепта на Марину, потім подивилася на Олександра.
— Можна взяти аналог за триста десять. Склад такий самий, тільки тюбик менший.
— Тоді його й дайте.
Ще одну покупку Марина зробила, подумавши, біля вокзалу: на ятці знайшовся зарядний пристрій до її старого телефона за двісті. Продавцеві довелося перебрати роз’єми, перш ніж вдалося підібрати потрібний.
На краю Лозового Схилу стояв будинок Лідії Геннадіївни — невеликий, міцний, обшитий зовні зеленою вагонкою. За огорожею під снігом лежав город, поряд був сарай, а вздовж паркану тягнувся стіс дров. У двох кімнатах і кухні було все для життя: електрика, газова плитка з балоном, піч-голландка. Телевізор був прикритий в’язаною серветкою, у серванті стояв посуд.
Марина збиралася пояснити, що затримуватися їм не можна: є подруга, треба лише додзвонитися. Але господиня заговорила раніше, ніж вона встигла розтулити рота.
— Вечір уже, автобуси більше не ходять. Юля вам пельменів на кухні наварила. Поїжте, помийтеся й лягайте. Вранці вирішимо, що далі.
— Лідіє Геннадіївно, ви ж нічого про нас не знаєте.


















Поділіться враженням від історії
10Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати
Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.
Плакала,такого не пробачають.
Плакала
Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.
Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.
Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️
Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.
Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖
Спокій за цю родину,і можливо сум.