Власного житла в неї справді не було. Будинок належав Денисові: його залишила бабуся Раїса Кирилівна, яка виростила онука й померла два роки тому. Маринина мати жила з новим чоловіком далеко й давно відрізала доньці: «Кого вибрала, з тим і живи». З роботою теж було покінчено після народження Олександра. Денис оголосив, що дружині майстра нічого сидіти на пошті.
Зате під стосом постільної білизни в шафі Марина тримала теку. У ній лежали свідоцтва про народження всіх чотирьох, її паспорт, поліс та одинадцять тисяч. На цю суму пішло два роки: по сто, по двісті зі здачі. Підробляти чеки вона не вміла, тому купувала трохи менше, ніж потім записувала.
Дітей одягала без світла. Дівчаткам звеліла:
— Тихо, як мишки. У нас гра.
Олександрові нічого пояснювати не довелося — сумку він зібрав сам. Сонного Костю Марина винесла на руках, із сараю взяла санчата.
Виходити до траси було не можна: іншої траси немає, автобус буде лише вранці. Денис прокинеться, сяде в машину — і за десять хвилин наздожене. А лісом, старим зимником, до Горіхової Гряди набиралося кілометрів вісім. Там жила Вікторія, шкільна подруга. Вони років три не бачилися, чоловік Віку не любив. Але одного разу вона сказала:
— Маринко, знадобиться — приходь. Будь-коли.
Ці слова Марина берегла в собі, як ті 11 000, що лежали в шафі. Смартфон Денис забирав щовечора, а старий кнопковий телефон вона ховала за підкладкою кишені зимової куртки. У лісі він не ловив мережі. Тепер, у незнайомому будинку, не лишилося й заряду.
Сірого тихого ранку Марину розбудив скрип ґанку. Під ранок вона таки задрімала просто за столом. Тепер схопилася — серце підступило до горла. Знайшов. Денис пройшов по слідах.
Але відчинені двері впустили літню жінку. Невисоку, в темному пальті й сірій пуховій хустці, із плетеним кошиком на лікті. Мороз зарум’янив кругле зморшкувате обличчя. Побачивши Марину, жінка затрималася на порозі. Оглянула дівчаток, що спали під ковдрами, Костю, який сопів на лежанці, рейтузи біля печі. Олександр уже сів на лаві й спідлоба дивився на неї, сховавши перев’язану руку за спину.
— Ви пробачте нам, будь ласка, — заквапилася Марина. — Ми вночі збилися з дороги в лісі, малий замерзав. Зараз же підемо. Я вашого хліба взяла, але заплачу, гроші є. Або дров наколю, підлогу вимию…
Жінка не відповідала. Її погляд затримався на Олександрові, на схованій руці, потім повернувся до Марининого обличчя. Біля скроні жовтів старий синець, про який Марина вже не пам’ятала. Гостя поставила кошик, стягла рукавиці.
— Він знає, куди ви пішли? — запитала вона тихо.
Марина розтулила рота, але відразу не відповіла. Пояснення виявилися непотрібними.
— Ні. Де ми, він не знає.
— І добре. Правильно.
Розв’язавши хустку й розстебнувши пальто, жінка попрямувала до печі. Відкрила заслінку, зазирнула, поворушила вуглини коцюбою.
— Я Лідія Геннадіївна. Зараз вогонь розпалимо, дітей пора годувати. У мене із собою каша, молоко, яйця. А хліба, бачу, домовик вам залишив, — вона кивнула на рушник. — Отже, вистачить.
— Який домовик? — Соня визирнула з-під ковдри.
— У кожному домі має бути господар. От я своєму ввечері хліб кладу. Зранку подивлюся: з’їв — усе гаразд, не зачепив — значить, сердиться. А сьогодні з вами поділився. Отже, радий гостям.
Дівчинка дивилася на всі очі, потім зовсім вибралася з-під ковдри.
— Він хороший?
— Хороший, якщо тут нікого не кривдити, — відповіла Лідія Геннадіївна.
За пів години в печі гудів вогонь. У чавунці зварилася пшоняна каша з молоком із принесеного бідончика. Поряд із нарізаним хлібом господиня поставила банку брусничного варення. Сестри квапливо їли, не розмовляючи: вночі вони з’їли лише по шматку хліба. Костя вмостився в матері на колінах і сам тягнув ложку до тарілки. Тільки Олександр, що сидів скраю, до їжі не торкався. Руку тримав на колінах під столом.
— Дай-но гляну, — звернулася до нього господиня.
Хлопчик подивився на матір і лише після її кивка дозволив розмотати рушник. Лідія Геннадіївна мовчки, довго розглядала опік. Потім вийняла з кошика чисту марлю й невеличку баночку.
— Обліпихова олія, своя, з городу. Але це до лікаря, не замість. Із такою рукою до лікаря треба.
— Знаю. Ви тільки поясніть, куди ми потрапили. Я вночі геть заблукала.
— Це Тальноріччя. Було село, а тепер років тридцять стоїть пусткою. Я в Лозовому Схилі живу, звідси два кілометри дорогою. Дорога розчищена, сусід трактором проїжджає. Від нас до районного центру автобус їде, о дев’ятій з хвилинами. Якщо рейс не скасують.
— А Горіхова Гряда далеко?


















Поділіться враженням від історії
10Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати
Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.
Плакала,такого не пробачають.
Плакала
Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.
Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.
Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️
Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.
Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖
Спокій за цю родину,і можливо сум.