Того дня, багато років тому, все здавалося майже радісним. Було тепло, повітря пахло листям і сухою землею, а дітям кортіло якнайшвидше вибратися з задушливого класу. Учителька Софія повела їх на заняття до лісу. Еліні тоді було дванадцять. Вона пам’ятала, як ішла поруч з однокласниками, сміялася, мружилася від сонячних плям на стежці й думала, що будь-який урок кращий, коли він відбувається не за партою.
Софія була уважною й лагідною, але вміла тримати клас. Вона зупинялася біля дерев, показувала мох, просила дітей дивитися на ґрунт, пояснювала, як каміння може розповісти про минуле місцевості. Учні слухали не завжди старанно. Хтось збирав листя, хтось перешіптувався, хтось намагався забігти вперед. Усе було шумним, безтурботним, живим — таким, яким і буває шкільний день, коли дітям дозволили вийти за стіни.
— Не все важливе написано в підручниках, — сказала тоді Софія. — Іноді треба побачити світ на власні очі, щоб зрозуміти його.
Еліна запам’ятала ці слова надто добре. Пізніше, в темряві, вона поверталася до них знову й знову. Учителька не могла знати, якого страшного змісту одного дня набуде ця проста фраза.
З кожним кроком ліс змінювався.
Спершу цього майже ніхто не помітив. Просто птахи перестали співати. Потім зник тихий шурхіт у траві, щезли звичні лісові звуки, до яких вухо звикає, навіть не усвідомлюючи цього. Тиша не обвалилася одразу. Вона наповзала поступово, шар за шаром, аж поки довкола не стало так тихо, ніби ліс накрили важким скляним ковпаком.
На невеликій галявині Софія зупинилася біля старого дерева. Біля його коріння виступала кам’яна порода, і вчителька почала щось пояснювати класові. Еліна стояла неподалік і раптом помітила дивину: повітря перед нею тремтіло.
Це не було схоже на марево над гарячою дорогою. Те тремтіння здавалося густим, глибоким, ніби сама видима поверхня світу почала згинатися, втрачаючи стійкість.
Діти теж це побачили. Спершу пролунали здивовані вигуки. Потім — перелякані…
