— Ви можете вирішити, що я марю, — прошепотіла Еліна, не відводячи погляду від Марка. — Я розумію, як це звучить. Але вони там. Вони досі чекають. Я йшла кілька днів, поки не впала без сил. Прошу вас… допоможіть їм.
Марк вийшов у коридор майже одразу. Йому потрібно було кілька секунд, щоб знову відчути під ногами твердий ґрунт. Він набрав номер керівника слідчої групи й заговорив, намагаючись не виказати внутрішнього потрясіння.
— Треба терміново приїхати до лікарні. Тут жінка. Вона назвалася Еліною Марель.
На тому кінці зв’язку повисла пауза.
— Повтори, — різко сказав начальник.
— Еліна Марель. Дівчинка зі справи про зниклий шкільний клас.
Мовчання стало ще щільнішим.
— Марку, ти усвідомлюєш, що говориш?
— Так. І розумію, який це має вигляд. Але я бачив її. Вона знає подробиці. Вона стверджує, що решта живі.
У слухавці пролунав шум — ніби людина різко відсунула стілець.
— Не йди звідти. Я зараз приїду.
Начальник з’явився швидко. До палати він увійшов рішуче, майже стрімко, але зупинився на порозі. На ліжку лежала змучена доросла жінка, але в її обличчі було щось, що тривожно збігалося зі старою фотографією з архівної справи. Він бачив цей знімок багато разів: діти, учителька, обличчя, назавжди застиглі у віці зникнення.
Він сів поруч. Марк залишився біля стіни.
Еліна розуміла: іншого шансу в неї може не бути. Якщо ці люди не повірять зараз, ті, хто залишився внизу, можуть померти, так і не побачивши світла.
І вона почала розповідати…
