— Розумію, — відповіла Еліна, і голос її зірвався. — Ми весь цей час були там. Унизу. Під землею. Я вибралася, щоб привести допомогу.
Марк дивився на неї й намагався втримати звичну тверезість. Перед ним лежала доросла жінка — змучена, зневоднена, ледве жива. Вона стверджувала, що колись була дванадцятирічною дівчинкою зі зниклого класу. Це звучало неможливо, безглуздо, божевільно. Але страх у її очах не був схожий на вигадку. Так дивляться не ті, хто складає історію. Так дивляться люди, які встигли побачити дно жаху.
Того давнього дня все починалося цілком звичайно.
Клас вирушив до лісу разом з учителькою. Дітям пообіцяли заняття на природі: ґрунт, каміння, рослини, спостереження — усе те, що зазвичай нудно звучало в класі, але ставало цікавішим просто неба. Коли група не повернулася в призначений час, у школі спершу вирішили, що прогулянка затягнулася. Таке траплялося: хтось утомився, хтось забарився, учителька могла обрати довшу стежку.
Але хвилини тягнулися, і спокій швидко танув.
Директор школи, Віктор, був людиною стриманою. Він не любив піддаватися паніці й завжди волів перевіряти факти, перш ніж здіймати тривогу. Але того дня тривога сама ввійшла в його голос. Він зв’язався з поліцією, намагаючись говорити рівно, хоча вже розумів: чекати більше не можна.
Спершу до лісу відправили кількох людей. Потім до них приєдналися батьки, рятувальники, добровольці. З настанням сутінків страх став майже фізичним. Він стискав горло, заважав дихати, змушував людей знову й знову вигукувати дитячі імена в глуху хащу.
Ліс прочісували всю ніч. Потім ще день. Потім ще.
Перевіряли стежки, яри, струмки, зарослі ділянки, старі будівлі, низини, кам’янисті схили. Собаки брали слід і втрачали його. Батьки ходили до знемоги, зриваючи голоси, хапаючись за будь-яку надію. Хтось знаходив зламані гілки й запевняв, що діти проходили тут. Хтось помічав слід у багнюці й кликав інших. Але кожна зачіпка обривалася.
Тижні пошуків не дали нічого.
Двадцять три дитини й доросла жінка зникли так, ніби земля разом зімкнулася над ними.
Ця рана не загоїлася навіть через роки. Люди не могли прийняти, що така велика група могла зникнути без жодного сліду. З’являлися версії: нещасний випадок, викрадення, таємний притулок, провал у стару порожнину. Потім версії поступилися місцем моторошним оповідям. Казали, що іноді вночі в лісі чути дитячий плач. Ніби на одній із галявин мерехтить слабке світло. Ніби хаща пам’ятає тих, кого забрала, і не дозволяє живим наблизитися до правди.
І тепер жінка на лікарняному ліжку говорила, що діти не загинули.
Вони вижили…
