— Усі до мене! Не відходьте! — крикнула Софія.
Але її голос пролунав так, ніби долинув здалеку. Між нею та учнями наче виник порожній простір, якого секунду тому не було.
Земля під ногами здригнулася.
Еліна не відразу зрозуміла, що відбувається. Ґрунт пішов тріщинами, каміння заскреготіло, трава разом із корінням провалилася вниз. Хтось закричав. Чиясь рука вчепилася в її зап’ясток. А наступної миті світ під ногами зник.
Клас разом з учителькою зірвався в темряву.
Падіння здалося безкінечним. Можливо, воно тривало лише кілька секунд, але в пам’яті Еліни розтяглося на ціле життя. Удар. Біль. Крик біля самого вуха. Пил у роті. Чиїсь ридання. Каміння, що котилося в мороці.
Коли вона опритомніла, довкола стогнали діти. Хтось кликав матір. Хтось питав, де вчителька. Хтось плакав так відчайдушно, ніби вже зрозумів: звичний світ залишився десь недосяжно далеко.
Але морок довкола не був цілковитим.
Стіни величезної підземної порожнини ледь мерехтіли. Світло йшло не від вогню й не від ламп. Воно жило в камені, повільно пульсувало, то тьмяніючи, то повертаючись, ніби сама печера дихала. Софія, попри переляк і біль, першою змусила себе підвестися. Вона почала перевіряти дітей, говорити з ними, заспокоювати, оглядати забої, перев’язувати рани тим, що вдалося знайти.
Коли перша хвиля жаху відступила, вони почали шукати вихід.
Виходу не було…
