Те місце, крізь яке вони зірвалися вниз, зникло. Згори більше не було діри, не було просвіту, не було навіть щілини. Здавалося, земля зімкнулася над ними без сліду. Стіни йшли вгору гладкими кам’яними площинами. Зачепитися було ні за що. Крики злітали й поверталися глухим луною, вмираючи в темряві.
На поверхні їх ніхто не чув.
Спочатку діти були певні, що допомога прийде. Вони вірили: у школі вже помітили їхню відсутність, батьки тривожаться, рятувальники йдуть лісом, хтось неодмінно знайде провал. Будь-який звук згори здавався знаком наближення людей. Будь-яка вібрація в камені змушувала серця битися швидше.
Минув день.
Потім другий.
Потім вони перестали розуміти, скільки часу минуло насправді.
Порятунок не прийшов.
Жити їм дозволяли підземні струмки й дивні світні гриби, що росли біля вологих стін. Софія довго не дозволяла їх чіпати. Вона боялася отруєння, боялася втратити бодай одну дитину через хибне рішення. Але голод виявився сильнішим за обережність. Спершу куштували крихітними шматочками. Чекали. Прислухалися до тіла. Потім стало ясно: іншого виходу немає.
Тижні перетворювалися на місяці.
Унизу не було ранку й вечора, не було сонячного світла, не було звичного плину часу. Вони намагалися рахувати дні: дряпали позначки на камені, ділили тишу на відтинки сну й неспання, вигадували власні правила. Але невдовзі лік збився. У печері все ставало однаковим: мерехтіння стін, сирість, голод, шепіт, кроки в темряві.
Діти росли без неба.
У них змінювалися голоси, витягувалися обличчя, зникали старі звички. Те, що раніше називалося життям, ставало далеким і майже неправдоподібним спогадом: шкільні зошити, домашнє ліжко, запах їжі, шум вулиці, руки батьків. Усе це відсувалося, ніби належало не їм, а іншим дітям з іншого світу.
Не кожен витримував однаково…
