Одні замикалися й годинами дивилися на мерехтливі стіни. Інші трималися за минуле відчайдушно, повторювали імена рідних, описували свої кімнати, згадували голоси близьких, щоб не забути. Хтось злився, хтось втрачав надію, хтось переставав говорити на довгі дні.
Софія намагалася не дати їм розпастися на самотніх одиначок. Вона розподіляла їжу, стежила за водою, забороняла йти далеко без супроводу, вчила берегти сили. Вона залишалася дорослою серед тих, кого обставини надто рано позбавили дитинства. І навіть коли в її очах з’являлася втома, вона все одно говорила з ними так, ніби порятунок можливий.
Еліна шукала вихід завжди.
Спершу — по-дитячому вперто, потім — із тихою дорослою наполегливістю. Вона обстежувала бічні ходи, вузькі тріщини, темні заглибини, прислухалася до ледь помітного руху повітря. Роки сточували надію, робили її тонкою й майже прозорою, але до кінця не знищили. Десь глибоко всередині лишалася думка: якщо вони опинилися тут, то мусить бути шлях назовні.
І одного разу вона його знайшла.
У дальній частині печери, за вологим кам’яним виступом, Еліна помітила щілину. Спершу вирішила, що це просто тінь, але потім піднесла долоню й відчула холодний подих повітря. Розколина була вузькою, нерівною, небезпечною. Камінь кришився по краях. Дорослій людині пролізти там здавалося майже неможливо. Але за щілиною починався хід, і він ішов угору.
Вона покликала інших.
Новина пронеслася підземною камерою, мов спалах. Люди, які давно майже перестали вимовляти слово «вихід», заговорили голосно й збивчиво. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось сперечався, хтось стояв нерухомо, ніби боявся повірити. Надія повернулася раптово — і відразу принесла з собою новий страх.
Прохід був неміцний.
Каміння осипалося навіть від обережного дотику. Якщо туди спробують іти всі, склепіння може обвалитися. Треба було вирішити, хто ризикне першим, як укріпити хід, як не погубити тих, хто залишиться чекати.
Вирішити вони не встигли.
Десь над ними глухо тріснув камінь. Із стелі посипалася дрібна крихта. Потім упав більший уламок. Люди закричали. Софія схопила Еліну за плечі й майже силоміць підштовхнула до розколини.
— Повзи, — сказала вона. Голос у неї тремтів, але погляд лишався твердим. — Ти мусиш вибратися. Знайди людей. Приведи їх сюди…
