Еліна заплакала, замотала головою, намагалася відступити. Вона не могла залишити інших. Не після всіх років, прожитих разом у темряві. Але часу вже не було: каміння продовжувало сипатися, за спиною лунали крики, прохід міг зникнути будь-якої миті.
Софія нахилилася ближче й вимовила вже не прохання, а наказ:
— Залишайся живою. І повернися по нас.
Еліна поповзла в розколину.
Шлях угору став довгою мукою. Тунель місцями звужувався так сильно, що вона не могла вдихнути на повні груди. Гострі краї каміння рвали одяг, дряпали шкіру, впивалися в лікті й коліна. Вона рухалася навпомацки, не знаючи, скільки часу минуло. Іноді свідомість гасла на кілька митей, і тоді вона приходила до тями з обличчям, притиснутим до холодного каменю, не відразу розуміючи, чи ще жива.
Їй здавалося, печера не хоче відпускати її.
Ніби камінь стискається довкола, ніби темрява намагається повернути її назад, поховати у вузькому проході й назавжди приховати правду разом із тими, хто залишився внизу. Але Еліна повзла далі. Сантиметр за сантиметром. Крізь біль, страх, спрагу, слабкість.
А потім попереду з’явилося світло.
Спершу це була ледь помітна сіра смужка. Потім — рух повітря, холодного й живого. Останні метри далися їй майже нелюдським зусиллям. Вона протиснулася назовні, впала на землю й довго не могла зрозуміти, що відчуває під пальцями траву.
Справжню траву.
Над нею було небо.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.