Еліна заплакала, замотала головою, намагалася відступити. Вона не могла залишити інших. Не після всіх років, прожитих разом у темряві. Але часу вже не було: каміння продовжувало сипатися, за спиною лунали крики, прохід міг зникнути будь-якої миті.
Софія нахилилася ближче й вимовила вже не прохання, а наказ:
— Залишайся живою. І повернися по нас.
Еліна поповзла в розколину.
Шлях угору став довгою мукою. Тунель місцями звужувався так сильно, що вона не могла вдихнути на повні груди. Гострі краї каміння рвали одяг, дряпали шкіру, впивалися в лікті й коліна. Вона рухалася навпомацки, не знаючи, скільки часу минуло. Іноді свідомість гасла на кілька митей, і тоді вона приходила до тями з обличчям, притиснутим до холодного каменю, не відразу розуміючи, чи ще жива.
Їй здавалося, печера не хоче відпускати її.
Ніби камінь стискається довкола, ніби темрява намагається повернути її назад, поховати у вузькому проході й назавжди приховати правду разом із тими, хто залишився внизу. Але Еліна повзла далі. Сантиметр за сантиметром. Крізь біль, страх, спрагу, слабкість.
А потім попереду з’явилося світло.
Спершу це була ледь помітна сіра смужка. Потім — рух повітря, холодного й живого. Останні метри далися їй майже нелюдським зусиллям. Вона протиснулася назовні, впала на землю й довго не могла зрозуміти, що відчуває під пальцями траву.
Справжню траву.
Над нею було небо.
Еліна вдихнула запах лісу й заплакала. Не тихо, не стримано, а так, як плачуть люди, яким повернули те, що вони вважали втраченим назавжди. Але радість тривала недовго. Унизу залишалися інші…
