Вона не знала, де вийшла. Не знала, скільки років минуло. Її тіло було надто слабким, щоб іти, але думка про тих, хто чекав під землею, гнала вперед. Вона брела між деревами, потім намагалася бігти, падала, підводилася, знову йшла, знову падала. І зрештою знепритомніла на тій галявині, де її потім знайшов випадковий чоловік.
— Я не знаю, як звали того чоловіка, — закінчила Еліна, важко переводячи подих. — Але якби він не зупинився, я б не встигла нічого розповісти. Будь ласка… вони там. Вони живі. Вони чекають.
Після її розповіді сумнівів стало менше, ніж страху.
Стара справа, яка десятиліттями вважалася безнадійною, раптом перестала бути архівною загадкою. Вона ожила — з іменами, голосами, диханням людей, які могли й досі перебувати під землею. Але разом із надією прийшло розуміння: звичайний пошук тут безсилий. Потрібна була операція, де кожна помилка могла коштувати життя.
Зібрали рятувальників, медиків, фахівців із підземних робіт, людей, які вміють працювати у вузьких і небезпечних проходах. На столах розклали карти лісу, старі схеми місцевості, матеріали давно закритої справи. Еліна, попри слабкість, знову й знову описувала шлях: місце, де вибралася, форму каміння, запах сирості біля виходу, напрямок, звідки чувся шум води, вигини проходу, які вона запам’ятала тілом більше, ніж очима.
Будь-яка подробиця могла виявитися вирішальною.
Команда розуміла: йдеться не лише про те, щоб знайти людей. Якщо розповідь Еліни правдива, внизу залишалися ті, хто десятиліттями жив без нормальної їжі, сонячного світла, медичної допомоги й зв’язку зі світом. Їх не можна було просто вивести назовні. Різке світло, втома, обвал породи, паніка — небезпека ховалася в усьому.
Коли рятувальники дісталися вказаного місця, розлом виявився майже непомітним. Ззовні він виглядав як звичайна тріщина серед коріння й каміння, заросла мохом і травою. Важко було повірити, що крізь цей вузький отвір людина взагалі могла вибратися.
Працювати почали поволі…
