Фахівці укріплювали краї, знімали камінь невеликими шарами, перевіряли стійкість породи, дослухалися до кожного хрускоту. Ніхто не підганяв їх. Кожен сантиметр проходу розширювали так обережно, ніби під руками в них була не земля, а людське життя. По суті, так воно і було.
Медики чекали поруч. Рятувальники перегукувалися неголосно. Ліс довкола стояв напружений і тихий, ніби теж чекав, що станеться далі.
Що глибше просувалася група, то сильнішим ставало відчуття неможливого. Камінь пахнув сирістю. Зсередини тягло холодом. Іноді до слуху долинали звуки, схожі на далеке відлуння, і щоразу люди завмирали.
Нарешті прохід вдалося відкрити настільки, щоб усередину змогли спуститися рятувальники.
Минув ще якийсь час.
Потім із глибини долинув голос.
Слабкий. Надломлений. Майже невірячий.
Але людський.
Першого вцілілого підняли на поверхню обережно, підтримуючи з обох боків. Він мружився від денного світла, тремтів і не міг одразу ступити крок. За ним з’явився другий. Потім третій. Люди виходили один за одним — виснажені, засліплені світлом, налякані, брудні, надто слабкі для радості, але живі.
Хтось не міг іти без допомоги. Хтось беззвучно плакав. Хтось, опинившись назовні, опускався навколішки й торкався долонями трави, ніби перевіряв, чи не сон це. Одна людина довго дивилася вгору й не кліпала, наче боялася, що небо зникне, якщо відвести погляд.
У рятувальників тремтіли обличчя. Медики працювали швидко й дбайливо: вкривали людей, давали воду маленькими ковтками, перевіряли дихання, пульс, стан очей, ран, суглобів. Поруч стояли родичі тих, кого колись втратили. Не всі дожили до цього дня. За тридцять п’ять років багато чого обірвалося. Але ті, хто приїхав, зустрічали вцілілих так, як зустрічають неможливе диво.
Обійми були незграбними, довгими й гіркими…
