Діти, яких пам’ятали малими, стали дорослими. Батьки постаріли. Брати й сестри, колись самі діти, стояли тепер із сивим волоссям і обличчями людей, що прожили ціле життя. Радість повернення змішувалася з болем утрачених років. Між ними лежало все, чого вже не можна було повернути: дні народження, розмови, дорослішання, весілля, хвороби, прощання, прості сімейні вечори, які мали статися, але не сталися.
Новина про повернення зниклого класу приголомшила все місто.
Люди збиралися біля лікарні, біля школи, біля перекритих підходів до лісу. Журналісти намагалися дізнатися подробиці, але місце довкола входу до печери швидко відгородили від сторонніх. Слідство й фахівці почали вивчати підземну систему, намагаючись зрозуміти, як таке могло статися і чому попередні пошуки не виявили нічого.
Відповідей було мало.
Запитань — дедалі більше.
Ті, хто вижив, поступово приходили до тями. Їх лікували, розпитували, допомагали звикнути до світу, який пішов уперед без них. Для одних повернення стало зустріччю з рідними, хай і зміненими майже до невпізнання. Для інших воно обернулося новим болем: на них уже ніхто не чекав. Близькі померли, виїхали, зникли з життя, залишивши по собі лише сліди в пам’яті й старих документах.
Еліна довго не могла змусити себе пройти тими місцями, де колись була дитиною. Вона боялася побачити минуле й не впізнати його. І коли все ж вийшла на вулиці, пам’ять не збіглася з реальністю…
