Вранці Черненко не влаштував нічого.
Він увійшов до ординаторської на початку десятої, веселий, свіжий, із паперовим пакетом із міської пекарні, поставив його на стіл і сказав: «Пригощайтеся, тут якісь з яблуком, я в них не тямлю». Потім подивився листок призначень, підвів брови й обернувся до Антона. «Ваша правка?» «Моя».
«Молодець», — сказав Черненко. В ординаторській повисло здивування. «Ні, я серйозно, колеги». Він обвів усіх поглядом.
«Молодий лікар уночі прийшов до хворого, побачив гематому, ухвалив рішення й не побоявся поправити столичного професора. Отак і треба. Антоне Павловичу, ви не уявляєте, скільки я бачив ординаторів, які в такій ситуації зробили б вигляд, що не помітили».
Антон мовчав. «Єдине…» Черненко взяв стілець, розвернув спинку й сів на нього верхи, по-домашньому. «Гематома в місці пункції в дитини на антикоагулянті — це не скасування антикоагулянту, це компресія й контроль. Скасовуючи, ви отримуєте тромбоз глибоких вен, а за добу — емболію. Але ви не могли цього знати, у вас третій рік стажу, я на вашому місці в двадцять дев’ять узагалі не знав, де в людини печінка». Хтось засміявся.
«Тому давайте так, — провадив Черненко. — Вашу правку я не скасовую, я її поважаю. Але раз у нас із лікуючим лікарем розходження в тактиці, я прошу головного лікаря запросити зовнішнього консультанта з області. Не через вас, через хлопчика. Щоб за тиждень ніхто не сказав, що двоє лікарів сперечалися над сином Мельника, а вирішував хтось один». Він підвівся, обтрусив штани й додав, уже від дверей, тим самим рівним добрим голосом.
«І ще прохання, колеги. У реанімаційному боксі вночі сторонніх бути не повинно. Ні сестер із приймального, ні санітарок, нікого. Я розумію, всім цікаво. Але в хлопчика, якщо що, батько такий, що цікаво буде вже нам». Він пішов, і за пів години на посту реанімації з’явився новий список допущених, надрукований на принтері.
Прізвища Ковальчук у ньому не було.
Аптечний склад був у цоколі, в кінці коридору з трубами під стелею. І завідувала ним жінка, яка двадцять років знала Марину як людину, що приносить вчасно заповнені вимоги.
«Тобі чого, Марин?» «Мені за дванадцяте і тринадцяте вимоги на реанімацію. Я в накладній помилилася, хочу звірити, поки не здали». «Ти ніколи не помиляєшся».
«Значить, уперше». Завідувачка зітхнула й витягла папку. Марина сіла на табурет між стелажами й почала рахувати.
Вона рахувала не поспішаючи, водячи пальцем по рядках, і те, що вона шукала, знайшлося на четвертій хвилині. Тринадцятого числа на реанімацію видали гепарин за вимогою на десять флаконів. Десять — це норма на відділення на тиждень.
Відділення цієї доби, крім Кирила, вело двох — старого після резекції й жінку з панкреатитом, і обом гепарин не йшов зовсім. У листку обліку витрати за ті самі доби стояло: витрачено чотири. Шість флаконів пішли зі складу й нікуди не прийшли.
Марина перевернула вимогу й подивилася на підпис отримувача. Великі літери, зворотний нахил — Гриценко. Вона сиділа на табуреті й дивилася на цей підпис, а в цоколі гуділа вентиляція, і вгорі по трубах ішла вода.
Вимогу підписує старша операційна сестра, якщо вона того дня видає з поста. Світлана підписувала такі вимоги по десять разів на місяць. Світлана могла взяти шість флаконів в операційний резерв і забути провести.
Світлана могла віддати їх черговій, а та не відмітила. Усе це траплялося в цій лікарні щотижня. «Знайшла?» — спитала завідувачка з-за стелажа.
«Знайшла», — сказала Марина. «Усе сходиться». Вона поклала папку на місце й вийшла…
