Кирило сидів на ліжку, піднятому на 45 градусів, і їв із ложки прозорий бульйон, який йому подавала нова сестра зі списку допущених. «Я сам можу», — сказав він. «Вам не можна тягнутися».
«Я не тягнуся, я беру». Сестра вийшла з підносом, і Марина зайшла слідом за нею, розминувшись у дверях на дві секунди, рівно настільки, наскільки може стояти у дверях людина, що несе повз стос білизни. «Добрий день», — сказала вона.
Кирило подивився на неї й відвернувся до вікна. «Вам сюди не можна». «Знаю».
«Вас у список не внесли, — сказав він. — Я чув, як тато питав чому, і професор пояснив». «Що він пояснив?» Кирило мовчав.
«Він сказав, що є сестра, яка написала папір, ніби вона мене оперувала, — хлопчик говорив, дивлячись у вікно. — Що вона добра людина, але в неї нещастя в житті, і вона тому іноді плутає, що було, а чого не було, і що тато дуже добрий і хоче їй квартиру купити, а треба просто її пожаліти й не пускати». Він повернув голову.
«Це ви?» «Я». «Ви справді так написали?» «Справді». Кирило дивився на неї, і в його очах не було ні насмішки, ні жалю.
Було гірше. Він дивився на неї, як на дорослого, який раптом виявився не тим, за кого себе видавав. «Навіщо?» — сказав він.
«Бо так і було», — сказала Марина. «Мене оперував професор Черненко», — повторив Кирило повільно, ніби пояснював нетямущій.
«Його викликали вертольотом. Він оперує людей по телевізору. Він мені книжку підписав».
«Так». «А ви медсестра?» «Так». «Тоді навіщо?» Голос у нього зірвався.
«Вам квартиру дадуть. Вам і так дадуть. Тато сказав “дамо”, значить, дадуть. Навіщо вам іще казати, що ви лікар?» Він сіпнувся, і обличчя перекосило, і він схопився за груди й завмер, стиснувши губи. Марина ступила до нього й зупинилася. «Дихайте верхом, — сказала вона, — дрібно».
«Неглибоко». «Ідіть». «Дрібно, Кириле».
«Ідіть». Він дихав, заплющившись, а вона стояла за три кроки й рахувала про себе. Як рахувала минулого разу.
І не підходила ближче. «Відпустило?» — спитала вона, коли він розплющив очі. Він кивнув, не дивлячись.
Марина вийшла й у коридорі притулилася до стіни. І стояла так, поки повз не пройшла санітарка з відром. І не спитала, чи не зле їй.
Олег Мельник знайшов її того ж дня, ближче до вечора, біля вікна на сходовому майданчику між другим і першим. Він ішов зверху, важко, тримаючись за перила, і зупинився, побачивши її. «Ви?» — сказав він.
«Я». «Я вас шукав». Він спустився на її сходинку.
Зблизька було видно, що він не спав кілька діб. Шкіра під очима була майже прозора. «Ви з ним сиділи, поки він був без свідомості?» «Мені сказали: три ночі».
«Дві». «Дві». Він кивнув, як кивав, ставлячи галочку.
«У мене запитання. Він вас сьогодні вигнав?» Марина не відповіла відразу. «Він засмучений», — сказала вона.
Таке буває на четверту добу. Коли минає перший страх, починається злість, і вона йде на того, хто ближче. «Він мені вчора сказав, що ви добра, сьогодні каже, що ви брехуха».
«І те й те мине». Мельник дивився на неї кілька секунд. «Я вам квартиру дам», — сказав він.
«Однокімнатну, в новому будинку, там здача в грудні. Оформимо на вас, мені це нічого не варте, а ви дві ночі сиділи». «Дякую, мені не треба».
«Як це не треба?» «Так». «Усі беруть», — сказав Мельник. Він сказав це без жодної зверхності, просто як людина, що повідомляє факт із царини, яку добре знає.
«Я двадцять років даю людям те, що їм потрібно, і всі беруть. Лікарі беруть, депутати беруть, священник узяв». «Я не беру».
«Чому?» Марина подивилася у вікно, за яким у темряві світився один із корпусів, відремонтований на його гроші. «Бо я не за це сиділа», — сказала вона. Мельник мовчав довго, потім поліз у внутрішню кишеню, дістав складений аркуш, подивився на нього й прибрав назад.
«Як вас звати?» — спитав він. «Марина Сергіївна». «А яке прізвище?» Знизу, з першого поверху, грюкнули двері, і голос завідувача відділення покликав.
«Олеже Степановичу, Олеже Степановичу, ми вас загубили, консультант приїхав». Мельник підняв руку — «зараз» — і обернувся до неї, але вона вже спускалася сходами, і він дивився їй услід згори й чомусь не гукнув…
