«Справу порушено», — сказав слідчий, не підводячи голови.
«У понеділок?» «Ви тепер підозрювана, захисника вам призначать, якщо свого немає». Потім він довго читав копію протоколу повторної операції, розбираючи латинські терміни.
«Лінія шва спроможна, ознак розходження немає, — прочитав він уголос. — Так?» «І приписка внизу». «Бачу приписку». Він перегорнув аркуш.
«Марино Сергіївно, звідки у вас копія з історії хвороби?» «Мені її передав лікуючий лікар, — сказала Марина. — Він не мав права. Запишіть це теж».
Слідчий зняв окуляри. «Я не хочу писати про лікаря Бондаря, — сказав він, — мені й без нього матеріалу вистачає. Я хочу зрозуміти, що ви мені цим доводите».
«Що шов не розходився. Що людина, яка сказала всім — комісії, батькові, лікарні, — що шов розійшовся, тієї ж години своєю рукою написала протилежне. І що він же написав, що везти хлопчика раніше десяти діб не можна, того самого дня, коли сам дозволив його везти».
Слідчий надягнув окуляри назад.
«Добре, — сказав він, — тепер послухайте, який це має вигляд із мого боку. Професор Черненко оперував дитину. Професор Черненко дав висновок. Професор Черненко написав у протоколі, що при цьому типі реконструкції раннє транспортування протипоказане. І професор Черненко вам скаже, що протипоказане воно було саме тому, що реконструкція саморобна, виконана сторонньою людиною, і що він попереджав про це. А рішення про перевезення ухвалював батько пацієнта, законний представник. Що ви на це відповісте?»
Марина мовчала.
«І друге, — він посунув до себе папку, — ваші доводи про “шов не розійшовся”. Це спір двох лікарів про тактику. У мене у провадженні не спір про тактику».
«У мене незаконне здійснення медичної діяльності й нестача шести флаконів антикоагулянту, отриманих, за показаннями матеріально відповідальної особи, особисто вами».
«Я їх не отримувала».
«Ви це вже казали». Він зітхнув.
«Марино Сергіївно, я вам по-людськи: найміть адвоката. У вас є гроші на адвоката?» «Ні». «Тоді напишіть клопотання, вам призначать».
Він провів її до дверей і там сказав, дивлячись убік: «Збірник ваш до справи не стосується, але ви його збережіть».
Кирило подзвонив у четвер увечері з незнайомого номера.
«Це я, — сказав він. — Не кидайте слухавку». Марина сіла. «Як ви?» «Нормально».
«Ходжу коридором двічі на день».
Голос був іще слабкий, але вже зухвалий, як і належить у п’ятнадцять.
«У мене окрема палата й вікно на парк».
«Добре». «Нічого доброго, тут нудно». Пауза.
«Я телефон у медсестри взяв, а номер ваш мені Антон Павлович дав. У мене свій забрали, бо я в інтернеті шукав». «Що шукав?» «Вас», — сказав Кирило.
«Дорошенко Марину Сергіївну. Там нічого немає, тільки одне посилання на конференцію, і все».
Марина заплющила очі.
«Я вам телефоную, бо я одну річ зрозумів і мені нікому сказати». Кирило заговорив швидше. «Пам’ятаєте, я вам сказав, що ви надвечір гучніше ходите?»
«Пам’ятаю».
«Я так само слухав, як він говорив. Він мені все пояснив того дня. Про книжку, про виноску, про те, що робота йде попереду статті. У нього на все була відповідь, узагалі на все. І знаєте, що дивно? Я йому поставив одне запитання, а він відповів на чотири. Він відповів на ті, які я ще не встиг придумати. Так не буває. У тата так не буває. У вчителів так не буває. Так буває тільки тоді, коли людина вже сто разів це в голові проговорила».
Кирило майже шепотів. Марина сиділа в темряві й слухала, як п’ятнадцятирічний хлопчик за тисячу кілометрів пояснює їй те, що вона вісім років не могла пояснити самій собі.
«Він вам однаково не повірив би, — сказала вона. — Ваш батько». «Я знаю. Він мені сказав: “Не лізь”».
Кирило помовчав.
«Я його спитав, чому не можна витребувати відео з операції, раз воно є. Він сказав: “Я не буду це дивитися”. Я спитав: “Чому?” Він відповів: “Бо там буде видно, як ти помираєш”».
У слухавці було чути, як коридором котять каталку. Ті самі стики плитки, тільки столичні.
«Я все одно його дотисну, — сказав Кирило. — Мені звідси більше нічим зайнятися…»
