Життя без прикрас— Микола, наш майстер саней. Живе на краю, біля лісу. Він великі сани робить, під коня. Зараз їх продають туристам, возять на свята до міста. А ці давно мені приніс. Звелів передати. Так у мене й залишилися.
— Передати кому?
Я не вимовила ні слова. Відповідь застрягла в горлі.
— Клавдіє Анатоліївно, кому? — повторила Настя.
— Моїй доньці. Для її дитини. Вона від Миколи тоді чекала.
Настя заплющила очі. Довго нічого не казала, потім ледь чутно запитала:
— А де ця дитина тепер?
— Не відаю, люба. Донька вагітною поїхала, близько двадцяти одного року ми з нею не бачилися. Листи надсилала — ні рядка у відповідь. Хто народився, хлопчик, дівчинка, чи жива дитина… Нічого мені не відомо.
Я сама злякалася свого зізнання. Навіть Оксані Михайлівні не казала про це, нікому в селі. Тут знали тільки, що Олена поїхала вчитися до міста й не приїздить. Більше я ні з ким не ділилася.
Настя лежала із заплющеними очима. По щоці повільно скотилася сльоза, впала на ковдрочку біля дитячої маківки.
— Поспи тепер. Вам обом відпочити треба.
— Клавдіє Анатоліївно, а якби донька до вас зараз повернулася? Просто зараз зайшла б сюди. Що б ви сказали?
Я віднесла іграшку до підвіконня, поставила кінською головою до вікна, у бік річки. Відповіді в мене не було.
— Близько двадцяти одного року про це думаю, люба. І все не знаю.
Вона заснула. Поруч, під боком, прицмокуючи, заснув хлопчик. Я залишилася на табуреті. За темною шибкою починало сіріти; мій погляд переходив із вікна на санчата, із санчат на сонних. У моєму ліжку лежала дівчина з Олениними бровами. Запитати її я не наважувалася. Відповість «ні» — як таке пережити? А відповість «так» — того, мабуть, і поготів не переживу.
Видно, сидячи я таки задрімала. Розбудив дедалі гучніший гул мотора — високий, із підвиванням. Снігохід. Упізнала б його серед тисячі: у Вербовежку такий один. Микола їхав. Після великих хуртовин він завжди приїздив.
Уже двадцять років це повторювалося на світанку. Він розчищав від ґанку до хвіртки доріжку, дивився, чи не засипало димар, стукав мені у вікно.
— Жива я, Миколо. Дякую, — казала я, виходячи до нього.
Він кивав, сідав на снігохід і їхав. Розмов між нами майже не бувало. За всі ці двадцять років я так і не запитала, навіщо він мені допомагає, а він жодного разу не пояснив.
Біля вікна я побачила низьке біле небо. Зовсім розвиднілося, хуртовина минула. Замети піднялися до самого даху сараю, сніг був вище за підвіконня. Електрики досі не було. Незайманою білиною річки від лісу рухалася темна цятка, залишаючи позаду розриту смугу.
Тільки їхав Микола не з боку свого дому. Він повертався від дороги, від струмка, де вночі спалахували фари. І сиділи на снігоході двоє.
Я похолола й обернулася до ліжка. Настя спала, притиснувши згорток; обличчя її стало спокійним, зовсім дитячим. Від цього мені зробилося ще страшніше. Я ж дала їй слово. Пообіцяла нікому не відкривати.
Біля хвіртки мотор замовк. Стало чутно, як потріскує цегла печі, остигаючи. Грюкнула хвіртка, двоє пішли глибоким снігом. Один ступав широко й важко, другий робив дрібні кроки, спотикався. Микола звично двічі стукнув кісточками пальців у шибку, потім постукав у двері.
— Анатоліївно, жива? Відчини-но. Тут жінка зовсім змерзла. Біля струмка машина застрягла, ніч там простояли. Водій залишився, а її забрав. Треба зігріти.
Я вже стояла в сінях, учепившись у засув. Від серцебиття шуміло у вухах. Жінку привіз. Отже, не того, від кого Настя втекла. А може, її послали? Він же, за її словами, сам ніколи нічого не робить, завжди когось посилає.
— Анатоліївно, що з тобою? — занепокоївся Микола. — Відмикай, вона ледве стоїть.
Я відсунула засув, слідом клямку. На ґанку височів Микола в старому овечому кожушку й вушанці, з інеєм у бороді. За його руку трималася невисока жінка. Світла довга куртка, дорога, з хутром навколо каптура; тонкі міські чобітки на підборах. Джинси промокли до колін — так само, як учора в Насті. Низько насунутий каптур закривав обличчя.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.