Життя без прикрасУ сінях жінка підняла руку в рукавичці й скинула каптур.
Я завмерла. Мабуть, лише на кілька секунд, хоча мені вони здалися довгими. Світло з хати падало їй на обличчя. Постаріле обличчя: біля очей тонкі зморшки, сухі стиснуті губи. Волосся коротко підстрижене, пофарбоване у світлий колір. А темні брови — колишні, розлогі, ліва трохи вища за праву. І великі сірі очі. Мої.
— Олено…
Вона дивилася на мене мовчки. Обличчя — мов маска, тільки губи ледь тремтіли.
— Здрастуй, мамо, — нарешті сказала вона так рівно й тихо, ніби лише вчора звідси пішла.
За її спиною почувся важкий подих зі схлипом. Я подивилася на Миколу. Він залишився у дверному отворі на ґанку, зняв вушанку й м’яв її в руці. На Олену дивився, ніби дістав удар в обличчя.
Він же від самого струмка віз її, не бачачи обличчя. Вона мовчки трималася за нього ззаду, сховавшись у каптур. Розпитувати Микола не став. Він і взагалі до запитань не охочий.
— Олено? — недовірливо повторив він. — Оленко…
Вона обернулася, і маска тріснула в мене на очах. Олена спершу зблідла, потім залилася рум’янцем, прочинила рота. Відступила до стіни, наче боялася удару.
— Ти тут? Що ти тут робиш?
— Живу я тут, — розгубився Микола. — Завжди жив.
— Але ти поїхав за контрактом! Тоді ж поїхав. Сказав, що більше не повернешся.
— Через два роки повернувся. Я… — Він не договорив, перевів погляд із неї на мене й назад. — Олено, звідки ти? Як сюди потрапила?
Запитання вона наче не чула. Різко повернулася до мене, і голос став квапливим, жорстким:
— Вона де?
— Хто? — запитала я, уже знаючи відповідь.
— Мамо, не треба. Я знаю, вона в тебе. Таксист висадив вагітну біля повороту на Вербовежок, сам мені сказав. До кого їй тут піти, крім тебе? Твою адресу в моїх речах знайшла. Де вона?
Олена рушила повз мене до хати.
— Стривай! — Я вхопила її за рукав. — Не можна їй зараз, Олено, почекай.
Вона вивільнилася й увійшла. Я поспішила за нею; Микола переступив поріг останнім і причинив двері.
Посеред кухні Олена зупинилася. Біля ліжка залишився таз із водою, стосом лежали забруднені простирадла. На табуреті ножиці, поруч миска й відро. За піччю, під ковдрою, сиділа Настя — бліда, з величезними очима. Голоси розбудили її. Притискаючи до себе згорток, вона дивилася на матір.
Олениного обличчя тієї миті я не забуду ніколи.
— Настю… Настусю, Господи… Що це?
— Твій онук, мамо. Під ранок народився.
Олена хитнулася. Микола встиг підтримати її за лікоть, але вона навіть не помітила.
— Ти тут народила? У цьому домі? Без лікаря?
— Клавдія Анатоліївна допомогла. — Настя глянула на мене й знову на матір. — Бабуся прийняла.
Бабуся. Почувши це, я опустилася на лавку — ноги підкосилися. Ні слова не могла вимовити. Не привиділося мені. Переді мною сиділа моя онука, двадцятирічна дівчина, в якої я власними руками прийняла дитину. До останнього не знала, кого впустила до хати. Рідну онуку сховала від рідної доньки.
Олена повернулася до мене з палаючими очима.
— Ти знала про її приїзд? Покликала її сюди?
— Не знала, Олено. Уночі прийшла дівчина, назвалася Настею. Просила прихистити до ранку. Більше я нічого від неї не чула.
— Не бреши!
— Я правду кажу.
— Ти завжди мені брехала. Усе життя!
— Мамо! — голосно перебила Настя. — Бабуся не знала, хто я. Я сама промовчала. Думала, інакше вона тобі зателефонує.
Олена підійшла до ліжка й схилилася над сонним хлопчиком. Він кумедно зморщив носа. Я бачила, як тремтять її руки: вона потягнулася погладити його по обличчю, але не торкнулася, відсмикнула пальці.
— Збирайся негайно. Водій унизу, трактор уже викликали, машину витягнуть. Костянтин з обласною лікарнею домовився. Тебе оглянуть, дитину теж. А далі поїдемо, як було вирішено.
— Я з тобою не їду.
— Поїдеш, Насте. Ти в сільській хаті народила, без лікаря, на ганчірках! Розумієш, чим це могло скінчитися? Ти могла померти, і він теж. Вам обом у лікарню треба.
— Тут мати має рацію, — сказала я Насті. — Лікарю вас показати необхідно, якнайшвидше. Тут уже повитуху послухай.
— Чуєш? — Олена навіть не озирнулася. — Вона теж каже…
— До лікарні я поїду. До районної, сама. Але ні з тобою, ні до Костянтина не поїду. І за кордон ваш не збираюся.
— Настю…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.