Життя без прикрасОлена випросталася.
— Що саме?
— Усе, — відповіла Настя з несподіваною твердістю, по-дорослому, зовсім як сама Олена. — Руслан грошей не взяв. Костянтин йому пропонував, він відмовився. У вівторок увечері я чула вас на кухні. Костянтин сказав: «Хлопець грошей не взяв, гордий, але в аборт повірив». І ще: «Добре ж ти перед ним зіграла, Олено». Сказав, що Руслан плакав. Оце мені відомо.
Олена не відповідала.
— Йому ти сказала, — продовжила Настя, — ніби я сама вирішила позбутися дитини, поїхала вчитися й просила мене не шукати. А мені — ніби він узяв у Костянтина гроші, поїхав, ніби я йому не потрібна, ніби він мене не хоче. Бо чоловіки завжди так чинять. Завжди! Три тижні я плакала. А ти біля мене сиділа, гладила по голові.
Я слухала, і в грудях ставало так холодно, що бракувало повітря. Свої слова я чула. Слово в слово мої.
— Він однаково б тебе покинув, — тихо, зі злістю сказала Олена. — Не одразу, то потім. Русланові двадцять два роки, він зварювальник. Що в нього є? Ні житла, ні грошей, ні розуму. Залишилася б ти у двадцять років сама з немовлям. Я знаю, як воно. Сама через таке пройшла: мене теж вагітною покинули.
— Олено, це хто ж тебе покинув? — запитав Микола від дверей.
Вона повернулася до нього. Він стояв, великий, із шапкою в руках, і не відводив від неї погляду.
— Хто покинув тебе? — знову запитав він.
— Ти. Хіба забув? Моїй матері ти сказав, що дитина чужа, що в райцентрі в тебе інша жінка. Що їдеш за контрактом і бачити мене більше не бажаєш. Вона передала мені все, жодного слова не пропустила.
З обличчя Миколи зійшли барви. Сам він навіть не поворухнувся.
— Олено, нічого такого я не казав. Ніколи. Від твоєї матері я почув інше: ти позбулася дитини, сама так вирішила, поїхала в місто вчитися в медичному й звеліла тебе не шукати. Не хочеш мене бачити. Соромишся того, що я тобі життя зламав.
У тиші, що запала, було чути дихання немовляти. Олена повільно повернула голову в мій бік; слідом за нею подивився на мене Микола. З ліжка дивилася Настя. В її погляді я прочитала те, чого, мабуть, і заслуговувала: жалість. Злість мені було б легше знести.
— Мамо… Що ти з нами зробила? — ледь чутно запитала Олена.
Я сиділа на лаві, опустивши голову. Близько двадцяти одного року чекала, що вона повернеться. Щовечора уявляла, як відчиняться двері, як я заговорю, в усьому зізнаюся, опущуся перед нею навколішки. Тепер донька стояла тут, а я не могла вимовити ні звуку.
— Відповідай мені, мамо.
Довелося підвести очі. Переді мною були донька, Микола, онука з моїм правнуком. На підвіконні залишалися маленькі санчата; вирізьблена кінська голова дивилася до річки.
— Микола сказав правду. Я обдурила вас. Обох.
Олену я чекала у двадцять дев’ять років. У селі на той час на моє заміжжя вже ніхто не сподівався: засиділася в дівках, чого тепер чекати. А навесні приїхала бригада на лісозаготівлі — тоді ще ліс сплавляли річкою. З ними був Іван, не сільський, приїжджий.
Веселун, гармоніст. Коли танцював у клубі, дошки під ним тріщали. Я ходила тоді з косою до пояса й вірила, що щастя таки дісталося й мені — пізнє, останнє. Він обіцяв зі мною одружитися. Восени бригада зібралася їхати, й Іван сказав, що до Нового року повернеться по мене.
Новий рік минув без нього. Потім теж ніхто не приїхав. Від Івана не було навіть листа.
У квітні народилася Олена. У селі було шістдесят дворів, і всі шістдесят дворів знали, що в Клавдії Анатоліївни дитина без батька. Того, що казали мені вслід, я досі згадувати не можу. Мати хитала головою:
— Доню, ну що ж ти накоїла?
Ростити Олену довелося самій. Удень я доїла корів на фермі, вечорами лікувала — цього мене мати навчила. Складала копійку до копійки й без кінця повторювала доньці:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.