Усередині будинок був бідний, але чистий. Старі меблі, витерті килими на стінах, кілька ікон у кутку, запах трав’яного чаю й чогось пряного з кухні. Лада посадила Назара за стіл, сама сіла навпроти й далі заколисувала доньку. Літня жінка пішла до сусідньої кімнати, але двері лишила прочиненими.
— Розкажіть від самого початку, — попросив Назар. — Як ви познайомилися з Олегом?
Лада якийсь час мовчала. Потім заговорила рівно, без скарги й без спроби сподобатися.
— Це було понад рік тому, теплого пізнього вечора. Я стояла з картами біля офісного центру. Так заробляла. Олег вийшов пізно, сам, п’яний і злий. Попросив розкласти йому долю, але говорив так, ніби наперед збирався насміятися. Я подивилася карти й сказала, що бачу самотність, страх порожнього дому, неможливість залишити по собі дитину. Він спершу засміявся, а потім раптом сів поруч на лавку й зізнався, що лікарі щойно майже позбавили його надії стати батьком.
Вона подивилася на Назара, ніби перевіряла, чи розуміє він.
— Того вечора він був не таким, яким став потім. Не важливим, не холодним. Розбитим. Дуже самотнім. Мені стало його шкода. Я запропонувала випити кави в кімнаті, яку тоді винаймала неподалік. Просто щоб він отямився. Ми довго говорили. А потім… — Лада опустила очі. — Потім сталася та ніч. Вранці він пішов. Залишив гроші на столі, ніби я була не людиною, а випадковою послугою.
Міла тихо зітхнула уві сні. Лада пригорнула її до себе.
— Я не шукала його. Не дзвонила, нічого не вимагала. Хотіла забути. А за два місяці зрозуміла, що вагітна. Мені казали різне, але я не змогла відмовитися від дитини. Це була моя донька. Я вирішила народжувати й ростити сама.
— Але потім ви все ж пішли до нього.
— Коли Міла народилася, я зрозуміла: мовчати нечесно. Батько має знати про дитину, навіть якщо не хоче бути поруч. Я прийшла до його офісу, показала дівчинку. Він вирішив, що я прийшла по гроші. Сказав, що це неможливо, що він майже безплідний, що я вигадала зручну легенду. Я намагалася пояснити: майже — не означає ніколи. Але він не чув. Потім приходила ще. Востаннє принесла Мілу до його дому й просила хоча б подивитися на неї уважно. Він пригрозив звернутися до правоохоронців, і я пішла.
— Чому після цього ви попередили мене?
Лада провела долонею по волоссю дитини.
— Мені почали снитися погані сни. А карти показували одне й те саме: лікарня, чоловік на столі, чужа кров, небезпека біля операції. Я розкладала знову й знову. Спершу думала, що помре Олег. Потім зрозуміла: смерть може прийти не тільки до нього. Я дізналася, хто його оперуватиме, дочекалася вас біля клініки й сказала те, що змогла зрозуміти. Про брата я не знала. Про хворобу теж. Лише бачила, що вам не можна поспішати.
Назар слухав і відчував, як його раціональний світ, вибудуваний із діагнозів, протоколів і причинно-наслідкових зв’язків, не руйнується, але стає ширшим. Він, як і раніше, не вірив у пророцтва як лікар. Але більше не міг відкинути жінку, чиє дивне попередження врятувало людину.
Сперечатися із собою про карти він не став. Йому вистачало факту: вчорашнє прохання змусило його зупинитися в потрібну мить. Перед ним сиділа не загадкова тінь біля стіни клініки, а мати, змучена відмовою і все одно прийшла допомогти тому, хто її відштовхнув. Від цієї думки голос Назара став м’якшим.
— Чого ви хочете від Олега?
Лада відповіла відразу:
— Щоб він побачив Мілу. Не як загрозу і не як чужу проблему. Як дитину. Якщо тест покаже, що вона його донька, хай визнає її. Мені не треба, щоб він любив мене. Не треба руйнувати його шлюб. Я хочу, щоб моя донька знала, хто її батько. Щоб одного дня їй не довелося питати, чому від неї відмовилися, навіть не глянувши.
— А якщо він знову відмовиться?
— Тоді я більше не приходитиму. Але спершу він має зустрітися з нею по-справжньому.
Назар подивився на сплячу дівчинку. Маленьке личко, темні волосинки, пухка долонька, стиснута в кулачок. У цій долоньці не було ні вини, ні інтриг, ні дорослих помилок.
— Я поговорю з ним, — сказав він. — Обіцяти його рішення не можу. Але зустріч спробую влаштувати.
Лада вперше усміхнулася — втомлено, майже непомітно.
— Більше мені нічого й не треба.
До міста Назар повернувся вже ввечері. Клініка зустріла приглушеним світлом коридорів і звичним запахом антисептика. Олег лежав у палаті, але не спав. Марина сиділа поруч. Обоє повернулися, коли Назар увійшов.
— Ви знайшли її? — спитала Марина.
— Так. І поговорив.
Олег одразу сів.
— Навіщо ви взагалі туди поїхали?
— Тому що Лада врятувала вашого брата. І тому що питання про дитину більше не можна закривати фразою «цього не може бути»…
