Коли Назар повернувся в операційну, Олег і Тарас сиділи поруч і неголосно розмовляли. У їхніх позах іще лишалася скутість, але крижаної стіни між ними вже не було. Лев Борисович повідомив, що кардіолога й генетика викликано, операцію Олега переносять, а Тараса оформлюють на обстеження. Поступово хаос знову ставав медичним порядком: лікарі — лікарями, документи — документами, небезпека — завданням, яке можна розв’язати.
Назар переодягнувся, вийшов надвір і зателефонував старому знайомому Мирославу, який працював там, де вміли знаходити людей за районними контактами й доступними записами.
— Мире, мені потрібна допомога, — сказав він без вступів. — Жінка на ім’я Лада, близько тридцяти, з маленькою донькою. Могла ворожити біля офісних будівель у центрі. Пов’язана з Олегом Гордієнком, мережа ювелірних салонів «Гордієнко і Ко». Мені потрібна адреса.
У слухавці помовчали, потім Мирослав хмикнув.
— Ти після нічних операцій почав шукати ворожок? Дай зачіпку точніше.
— Офіс Гордієнка на старій центральній вулиці. Вона могла часто з’являтися поруч. Ім’я Лада. Доньці приблизно шість місяців, батько в документах не вказаний.
— Гаразд. Порозпитую тих, хто знає район. Якщо вона справді стояла там із картами, її згадають.
Назар подякував і повернувся до клініки. У палаті Тараса вже оглядав кардіолог. Олег сидів поруч, незвично тихий. Марина трималася так, ніби за один день постаріла на кілька років, але в її погляді з’явилася рішучість. Назар попередив Ярину, що може поїхати, і попросив телефонувати за будь-яких змін.
За дві години Мирослав передзвонив.
— Знайшов. Лада Савчук, двадцять вісім. Живе в приміському селищі, старий будинок на околиці. Донька Міла, шість місяців, батько не записаний. Нічого серйозного за нею немає: кілька разів її просили піти від офісних будівель через ворожіння. Адресу надсилаю.
— Дякую. Я тобі винен.
— Ще й як. І потім поясниш, чому шанований хірург ганяється за жінкою з картами.
Адреса прийшла за хвилину. Назар глянув на годинник: день уже перевалив за середину. У клініці ситуація була під контролем, операцію перенесено, Тарасом займалися фахівці. Він попередив Льва Борисовича, почув коротке «їдь, упораємося» й спустився на парковку.
Дорога в передмістя забрала понад годину. Велике місто поступово рідшало: скло й бетон поступалися місцем низьким будинкам, пустирям, вузьким мокрим вулицям і темним парканам. Селище виявилося тихим, трохи занедбаним: старі яблуні за огорожами, білизна на мотузках, собаки, що ліниво підводили голови на звук машини. Потрібний будинок стояв наприкінці вулиці — дерев’яний, потемнілий від часу, з перекошеним парканом і зарослим городом.
На ґанку сиділа літня жінка в яскравому одязі й курила тонку люльку. Побачивши Назара, вона підвелася й примружилася.
— Вам кого?
— Ладу Савчук. Мене звати Назар Коваленко, я лікар. Вона вчора приходила до мене в клініку.
— Навіщо вона вам?
— Подякувати. І поговорити про те, що виявилося важливішим, ніж я думав.
Стара довго розглядала його, ніби зважувала, чи можна пускати чужинця далі порога. Потім повернулася до дверей і голосно гукнула:
— Ладо! До тебе доктор.
За хвилину в прорізі з’явилася та сама жінка. Сьогодні вона була вдягнена простіше: довга темна спідниця, м’яка кофта, волосся заплетене в косу. На руках у неї спало немовля, притулившись щокою до плеча. Лада побачила Назара й зупинилася.
— Отже, ви все-таки перевірили, — сказала вона.
— Перевірив. Ви мали рацію. Аналізи справді виявилися підмінені. Ми скасували операцію й виявили хворобу в іншої людини.
Лада кивнула так спокійно, ніби почула не новину, а підтвердження того, що знала заздалегідь.
— Карти показували кров і брехню. Я тільки не розуміла, чию саме.
Назар, який іще вчора був готовий усміхнутися, тепер не усміхнувся.
— Мені треба поговорити з вами про Олега Гордієнка. І про вашу доньку.
Обличчя Лади закрилося.
— Він прислав вас, щоб я зникла остаточно?
— Ні. Він поки що не знає, що я тут. Я приїхав сам, бо після сьогоднішнього всім вам треба перестати ховатися від правди.
Лада подивилася на сплячу Мілу, провела пальцем по краю пледа й відступила від дверей.
— Тоді заходьте…
