Тарас підвів голову. В очах іще стояла злість, але вона вже тріскалася, поступаючись місцем розгубленості.
— Що?
— Ідіот, — повторив Олег. — Бо треба було не красти документ, не гратися в помсту й не тягти цю правду в операційну. Треба було просто прийти до мене й спитати.
— Про що? Чому ти все життя поводився так, ніби світ належить тобі?
Олег усміхнувся, але колишньої зверхності в цій усмішці вже не було.
— Так. І про це теж. Я б відповів. Може, вперше відповів би нормально.
Він сперся рукою об край столу, ніби стояти ставало важко.
— Я знаю правду з шістнадцяти років. Випадково почув розмову батьків. Відтоді жив із відчуттям обов’язку. Батько прийняв мене, хоч я був не його крові, і я щодня намагався довести, що вартий його прізвища, його довіри, його любові. Ти думав, мені все діставалося легко? Що я забирав і не озирався? Я бачив, як ти дивишся. Бачив твою злість. І знаєш, що хотів зробити багато разів? Підійти й сказати: ти мій брат, навіть якщо кров у нас різна. Але боявся. Боявся, що дізнаєшся правду й відвернешся. Що зненавидиш остаточно.
Тарас дивився на нього широко розплющеними очима. Сльози текли по щоках, але він, здається, не помічав.
— Олеже…
— Ти міг померти від цієї хвороби, — сказав Олег, і голос урвався. — Міг померти, а я б думав, що ми просто не встигли помиритися. І це була б найбільша втрата в моєму житті. Розумієш? Ти в мене один. Не партнери, не знайомі, не ті люди, які усміхаються, поки їм вигідно. Ти. Мій молодший брат.
Тарас затулив обличчя руками й заплакав уже без спроби здаватися сильним — важко, майже по-дитячому. Олег опустився перед ним навколішки й обійняв. Незграбно, міцно, як обіймають чоловіки, що надто довго тримали між собою дистанцію. Марина відвернулася, але сльози все одно котилися по її щоках. Ярина тихо витерла очі рукавом халата. Навіть Лев Борисович зробив вигляд, що вивчає документи, хоча давно вже нічого в них не бачив.
Назар відчув, як у нього перехопило горло. Він вийшов у коридор і притулився до стіни. У скронях стукало. Те, що мало стати звичайним хірургічним ранком, перетворилося на зізнання, викриття, порятунок і майже катастрофу.
За кілька хвилин поруч почулися кроки. Назар розплющив очі й побачив Марину. Вона тримала в руках зім’ятий носовичок.
— Докторе… дякую, — сказала вона тихо. — Якби ви не зупинили операцію, ми б не дізналися про хворобу Тараса. І вони, мабуть, продовжували б ненавидіти одне одного до кінця.
— Дякувати треба не мені, — втомлено відповів Назар. — Ладі.
— Кому?
Він коротко розповів їй про вчорашній вечір: жінку біля службового виходу, немовля, попередження, прохання перевірити аналізи. Марина слухала, і обличчя її змінювалося: спершу здивування, потім тривога, потім така різка блідість, ніби кров відступила від шкіри.
— Вона сказала, що дівчинка — донька Олега? — перепитала Марина.
— Так. Я не знаю, що правда, а що ні. Після сьогоднішнього я вже не беруся одразу відмахуватися від неможливого.
Марина стиснула носовичок у кулаці.
— Це не так уже й неможливо. Я маю вам дещо сказати. Не знаю, чи маю право, але тепер усе надто пов’язане.
Назар мовчки кивнув.
— Олег майже не може мати дітей. Ми дізналися про це півтора року тому, коли почали обстежуватися. Лікарі сказали, що шанс практично нульовий. Для нього це був страшний удар: він завжди хотів велику сім’ю. Я намагалася прийняти це разом із ним. Ми говорили про всиновлення, про життя вдвох, про те, що сім’я не завжди починається з крові. Але пів року тому він став іншим: ішов вечорами, нервував, приховував телефон. Я думала, у нього роман. Потім він зізнався: незадовго до остаточного діагнозу в нього була одна ніч із жінкою, яка ворожила біля його офісу.
Назар мовчав. Картина складалася, але від цього не ставала легшою.
— Потім ця жінка знайшла його, — вела далі Марина. — Сказала, що народила дівчинку. Попросила визнати дитину. Олег вирішив, що це обман. Казав: «Я не можу бути батьком, отже, вона хоче грошей». Він прогнав її. Вона приходила ще, писала, одного разу з’явилася біля нашого дому з немовлям. Він пригрозив звернутися до правоохоронців. Після цього вона зникла. До вчорашнього вечора, вочевидь.
— Щоб дізнатися правду, потрібен ДНК-тест, — сказав Назар.
— А якщо дівчинка справді його? — Марина подивилася так, ніби відповідь могла зруйнувати або врятувати її. — Що мені тоді робити?
— Цього я за вас не вирішу. Але дитина не винна. І Лада, судячи з того, що сталося, прийшла не мститися. Вона могла промовчати. Натомість попередила мене. Можливо, вам варто бодай вислухати її.
Марина довго дивилася в порожній коридор. Потім повільно кивнула.
— Знайдіть її, докторе. Будь ласка. Олегові теж доведеться почути правду…
