Тарас сіпнувся, ніби коротка фраза брата вдарила сильніше за ляпас.
— Що ти мелеш?
— Не вдавай. — Олег говорив тихо, і від цієї тиші в операційній стало ще важче. — Це ти вчора був тут. Ти здав кров замість мене.
— І навіщо б мені це знадобилося?
Пауза ущільнилася так, що навіть апаратура зазвучала гучніше. Назар бачив, як у Тараса сіпається жовно на щоці, як пальці стискаються й розтискаються, ніби він то наважується вдарити, то стримує себе. У його обличчі змішалися лють, страх, сором і ще щось — старий біль, надто довго прикритий злістю.
Нарешті Тарас усміхнувся. Усмішка вийшла крива й майже страшна.
— Ти справді хочеш почути це тут? При лікарях? При своїй ідеальній Марині?
— Говори, — сказав Олег.
Тарас ступив уперед.
— Добре. Так, це був я. Я взяв твій документ, приїхав сюди й назвався тобою. Здав кров. Попросив терміновий аналіз. Усе правильно.
Марина заплющила очі, ніби вже розуміла: далі буде болючіше.
— Навіщо? — спитав Олег.
— Бо ти мені не брат, Олеже. Ніколи ним не був.
В операційній стало зовсім тихо. Лев Борисович, який досі щось записував, опустив ручку. Григорій Павлович перестав дивитися на монітор. Олег завмер, і тільки губи його повільно зблідли.
— Ти з’їхав з глузду, — вимовив він.
— Ні. Я нарешті кажу правду. — Тарас дивився просто, і голос його тремтів уже не від злості, а від сліз, які він щосили стримував. — Перед смертю мати покликала мене й розповіла все. Сказала, що ти народився не від нашого батька. У неї був інший чоловік — багатий, вродливий, який зник одразу, щойно дізнався про дитину. Батько зрозумів пізніше, коли тобі було п’ять, але залишив тебе. Виростив як свого. Потім народився я. Справжній син. І що? Він однаково любив тебе більше.
Олег похитнувся. Марина схопила його за лікоть, але він майже не відреагував.
— Мати не могла цього сказати.
— Могла. І сказала. Просила мовчати, щоб не ламати тобі життя. А я не зміг. Бо моє життя вже було зламане тобою. Усе життя — твоя тінь. Тобі найкраще, тобі похвала, тобі довіра, тобі бізнес. Я поруч, але завжди другий. Навіть коли спадок треба було ділити чесно, ти виявився головним. Ти забрав усе, Олеже. Усе, до чого дотягнувся.
— І ти вирішив підставити мене перед операцією?
— Я хотів розкрити брехню. Хотів змусити тебе подивитися туди, куди всі боялися дивитися. Украв документ, поки ти спав після таблетки, і здав свою кров під твоїм ім’ям. Думав, якщо спливе невідповідність, ти хоч хвилину відчуєш, як це — бути чужим у власній сім’ї. Без місця. Без права. — Тарас різко засміявся, але сміх урвався. — А виявилося, разом із цим я дізнався про власну хворобу. Смішно, так? Хотів ударити тебе, а влучив у себе.
Олег рвонувся до нього. Назар і охоронці встигли перехопити його майже відразу.
— Ти хотів знищити мене! — закричав Олег. — Хотів, щоб я виглядав шахраєм, щоб зірвалася операція, щоб усі вирішили, ніби я підробляю документи!
— Я хотів, щоб ти хоч раз перестав бути недоторканним! — викрикнув Тарас. — Щоб ти відчув той бруд, у якому я прожив усе життя!
— Досить, — різко сказав Назар.
Він підняв аркуш з аналізом.
— Тарасе Гордієнку, ви вкрали документ, представилися іншою людиною й оформили медичне дослідження під чужим ім’ям. Це незаконно. Але зараз для мене важливіше інше: у вас виявлено маркер мутації, здатної призвести до раптових порушень роботи серця. Ви знали про це раніше?
Тарас опустив очі.
— Ні. Сьогодні вранці мені зателефонували з лабораторії на номер, який я залишив під час оформлення. Сказали, що потрібна термінова консультація. Я вирішив, що доля просто вирішила досміятися до кінця.
— Це не насмішка. Це привід обстежитися негайно.
— Яка різниця? — Тарас утомлено знизав плечима. — Я все життя був другорядним. Може, хоч померти вийде гучно.
Назар ступив до нього так різко, що той мимоволі відступив.
— У моїй клініці ви не помиратимете через образу, яку роками носили як камінь у грудях. Ярино, викликайте кардіолога й генетика. Леве Борисовичу, оформлюємо термінове обстеження. Тарасе, сядьте. Зараз ви не герой трагедії, а пацієнт. І як пацієнт виконуватимете призначення.
Тарас хотів відповісти, але раптом ніби обм’як і опустився на стілець, який підсунула Дарина. Руки в нього тремтіли. Олег вирвався з рук охорони вже не в люті, а в страшенній утомі. Він підійшов до брата й зупинився перед ним.
— Тарасе, — глухо сказав він, — ти ідіот…
