Олег стиснув щелепи.
— Я не можу мати дітей. Мені це сказали лікарі.
— Вам сказали, що ймовірність украй мала, — поправив Назар. — Це не завжди дорівнює абсолютній неможливості. Медичні прогнози теж мають межі. Єдиний спосіб дізнатися правду — ДНК-тест.
— Я не збираюся брати участь у цьому спектаклі.
Назар відчув, як утома дня перетворюється на роздратування.
— Тому що боїтеся результату? Чи тому що зручніше вважати жінку шахрайкою, ніж визнати власну відповідальність?
Олег різко подивився на нього, але відповісти не встиг.
— Олеже, — тихо сказала Марина, — доктор має рацію. Нам треба знати.
— Ти розумієш, що кажеш? — Він повернувся до неї. — Якщо дівчинка моя, значить, я зрадив тобі. Хай тоді, хай до всіх обстежень, але зрадив. Ти зможеш із цим жити?
Марина підвелася, підійшла до нього й узяла його обличчя в долоні. Назар не відвів очей лише тому, що розумів: зараз вирішується не просто сімейна сварка.
— Я вже живу з цим, — сказала вона. — Ти розповів мені правду. Мені було боляче, але це минуле. А дитина — не минуле. Якщо Міла твоя донька, вона існує зараз. Ми не маємо права робити вигляд, що її немає, тільки тому, що дорослі помилилися.
— Ти готова прийняти її? — голос Олега став хрипким.
— Я не знаю. — Марина відповіла чесно, і від цієї чесності слова прозвучали сильніше за будь-яку обіцянку. — Мені страшно. Мені боляче. Але сьогодні я побачила, що буває, коли люди роками ховають правду. Я не хочу так. Зустрінься з Ладою. Подивися на дівчинку. Зроби тест. А потім ми разом вирішимо, як жити далі.
Олег заплющив очі. Вперше за весь час він виглядав не власником салонів, не людиною з грошима й звичкою командувати, а просто чоловіком, якого загнав у кут власний страх.
— Добре, — сказав він нарешті. — Я зустрінуся.
Наступного дня Назар організував усе в невеликій переговорній клініки. Він не був зобов’язаний бути присутнім, але Марина попросила його лишитися, а Олег не заперечив. Тарас теж прийшов — блідий після обстежень, притихлий, але вже без колишнього виклику в очах.
Лада приїхала вранці. На ній була проста сукня, волосся прибране, на плечах легка хустка. Без яскравої спідниці й карт вона виглядала просто молодою матір’ю — втомленою, зібраною, настороженою. На руках у неї не спала Міла: темноока, круглолиця, уважно вивчала незнайомих людей.
Олег підвівся, коли Лада увійшла.
— Здрастуй, — промовив він після довгої паузи.
— Здрастуй, Олеже.
Вони стояли одне навпроти одного, і в мовчанні між ними було все: та ніч, приниження, відмова, страх, гордість, взаємний біль. Потім Лада підійшла ближче й повернула доньку так, щоб її побачили всі.
— Це Міла. Їй шість місяців. Вона любить, коли їй співають. Сміється, якщо лоскотати долоньки. Повзати ще не вміє, але дуже старається. Здорова, допитлива й уперта.
Олег дивився на дівчинку так, ніби боявся кліпнути. Його обличчя поступово змінювалося: жорсткість відступала, розгубленість ставала майже дитячою.
— Можна… — Він кашлянув. — Можна я потримаю її?
Лада подивилася на Марину. Та стояла нерухомо, але кивнула. Тоді Лада обережно передала дитину Олегові.
Він узяв Мілу незграбно, надто обережно, ніби тримав не живу теплу істоту, а крихку прикрасу з вітрини. Дівчинка подивилася на нього, покліпала, а потім потяглася й ухопила його за ніс. Олег коротко засміявся — здивовано, щиро, ніби сам не чекав від себе такого звуку.
— Вона маленька, — прошепотів він. — Зовсім маленька. І сильна.
Тарас, який увесь цей час мовчав, раптом сказав:
— Очі твої.
Олег підвів погляд.
— Думаєш?
— Бачу.
Марина підійшла ближче. Вона довго дивилася на дівчинку, напружено, майже болісно, але ненависті в її погляді не було.
— Гарна, — сказала вона тихо.
Олег притиснув Мілу до грудей уже впевненіше й повернувся до Назара.
— Робіть тест. Нам треба знати точно…
