— Так. Рослини не помирають, вони засихають, — рівно сказала Оксана. — Олю, а давно ти туди крапельки виливаєш?
Дівчинка загнула пальці.
— Один, два, три, чотири дні або п’ять відтоді, як мене перестало нудити. Пам’ятаєте, ви ще сказали: «Молодчинка, порожевіла».
— Пам’ятаю.
Оксана сіла на край вільного ліжка навпроти. Пружини рипнули.
— А до цього пила?
— Пила. Наталія приходила й казала: «Пий при мені, бо ти хитра». І дивилася.
Оля взяла зелений фломастер, почала зафарбовувати траву на малюнку.
— А потім її один раз покликали до телефону, і я вилила. І живіт увечері не болів. Зовсім-зовсім. Я подумала, мабуть, крапельки навпаки чарівні.
— Навпаки чарівні, — повторила Оксана.
— Ну так, як у казці. Є жива вода, а є мертва.
Фломастер шарудів папером. За вікном, трьома поверхами нижче, хтось грюкнув дверцятами машини. У коридорі, далеко біля сестринського поста, загуркотів візок з обідом.
— А флакончик із крапельками де? — спитала Оксана тим самим тоном, яким питала: «А горлечко покажеш?»
— У тумбочці. Наталія сказала берегти, вони дорогі.
Оксана відкрила тумбочку. Між пакетом соку й шкарпетками з кошенятами стояв флакон із темного скла, 30 мл, із кришкою-піпеткою. Етикетка кольорова, глянцева: «Вітамішки Актив. Краплі для дітей». Етикетку було наклеєно трохи криво, і під нею, якщо нахилити флакон до світла, проступав контур іншої, відмоченої та здертої.
Оксана дістала з кишені халата рукавичку, одну нестерильну, з тих, що завжди лежали в кишені цілою пачкою. Надягла рукавичку й узяла флакон за денце.
— Знаєш що, Олю? Я заберу його на перевірку. У нас у лікарні всі вітаміни належить перевіряти. Таке правило.
— А Наталія не насвариться?
— Наталії я сама все поясню.
— А виписка? Тато сказав, завтра додому.
Оксана подивилася на дівчинку. Сім років, 19 кг, на два менше, ніж місяць тому. Синява під очима щойно почала сходити.
— Знаєш, аналізи в тебе ще трішки не дороблені. Доведеться затриматися на пару днів. Зате мультики на планшеті дозволю до 9:00 вечора.
— До 9:00?…
