Життя без прикрасВісім годин за прилавком — із дванадцятої до восьмої вечора. Потім дорога додому, вечеря й дві години на сон, перш ніж на одинадцяту вирушити до бізнес-центру. О п’ятій ранку можна було знову їхати додому й спати до пів на одинадцяту. У пекарні вихідний був у понеділок, на прибиранні — у неділю. Майже шість років Олеся заробляла собі на життя й мила підлоги ночами.
Шість років тому померла її мама, Марина Василівна Ткач. Медсестра районної поліклініки, вона сама виростила доньку. Казала, що Олеся вивчиться, працюватиме з цифрами в теплому кабінеті, а не гасатиме, як мати, чужими квартирами, роблячи уколи.
Тоді Олеся закінчувала третій курс економічного факультету за спеціальністю «Бухгалтерський облік і аудит». Навчалася безкоштовно, отримувала самі п’ятірки. Але мамину хворобу виявили пізно. За вісім місяців лікування пішли спочатку заощадження, потім гроші, відкладені на доньчине навчання.
Після похорону їй залишилася чужа однокімнатна квартира, яку вони винаймали, і два неоплачені місяці оренди. За першою академічною відпусткою була друга, а потім — відрахування. Повернутися до інституту можна було вже лише за гроші: майже двісті тисяч на рік. Олеся знову й знову підраховувала витрати. Тепер вона винаймала кімнату в літньої сусідки з колишнього будинку; оплатиш навчання — і за цю кімнату буде нічим розраховуватися.
Близько першої дня зателефонувала Надія Олексіївна, бригадирка нічної зміни.
— Ткач, ти зараз де?
— Працюю в пекарні.
— Усе залишай і їдь до бізнес-центру. На другу годину дня на тебе чекає керівник закупівель, Ковальчук Микола Степанович. На дев’ятому поверсі.
— А навіщо я йому?
— Сама не знаю, — нервово відповіла Надія Олексіївна. — Він нашому директору особисто телефонував. У них через закупівлі договір на прибирання всього центру проходить. Відмовляться від нас — усій зміні роботу шукати. Тож сходи й не сперечайся там.
Олеся попросила в Галини Федорівни дві години й поїхала.
Кабінет керівника закупівель був у протилежному від директорського кінці коридору. Невеликий, строгий, із жалюзі на вікнах; на столі — ноутбук та єдина ручка, більше нічого. Микола Степанович зустрів її сидячи й указав на стілець.
— Присядьте, Олесю… — Він звірився з аркушем. — Олегівно.
Вона сіла.
— Кабінет генерального директора ви прибираєте?
— Я.
— І з понеділка на вівторок працювали там?
— Так.
Ковальчук зняв окуляри, протер хустинкою й повернув на місце. Він не підвищував голосу, був підкреслено ґречний. Від цього Олесі ставало ще важче.
— У нас неприємність. Із кабінету Віктора Петровича зникли робочі матеріали, що підлягали знищенню. Ніби дрібниця, проте перед великим тендером навіть клаптик паперу може дорого обійтися. Ви мене розумієте?
— Не зовсім.
— Тоді поясню, — м’яко продовжив він. — Документи зникли у вашу зміну. Уранці директор застав вас у себе й, наскільки мені відомо, залишився вельми невдоволений. Охорона повідомила, що виходили ви пожежними сходами, оминувши головний вхід. Дивний збіг, не вважаєте?
Олеся не відповідала. Одним необережним словом можна було виказати Віктора. Дізнається Ковальчук, що директорові все відомо, — і документи зникнуть. Саме цього Бондар боявся.
— Я не забирала жодних паперів. Лише сміття винесла. Якщо в кошику чи знищувачі щось було, воно потрапило до загального контейнера.
— Із знищувача? — повторив Микола Степанович із легкою усмішкою. — Чому ж ви відразу про нього згадали?
У неї почали холонути руки. Олеся знову промовчала.
— Скандал мені ні до чого, — так само рівно сказав він. — Принаймні поки. Але якщо матеріали опиняться в сторонніх, вас звільнять за статтею. А ваша фірма втратить договір із нами. Це ж, здається, дванадцять працівників? Кожен знатиме, кому завдячує втратою місця. І про хорошу роботу в цьому місті можете забути. Я простежу, щоб жодна пристойна компанія вас не взяла. — Після паузи він додав майже пошепки: — Якщо пригадаєте, де папери чи на чиє прохання ви їх узяли, зайдіть. Віддячувати я вмію.
— Мені нічого пригадувати, — сказала Олеся, підводячись. — Можна йти?
— Ідіть.
Видихнути вона змогла лише біля ліфта. Дві працівниці бухгалтерії пройшли повз із папками, байдуже глянувши на неї. У кінці коридору було видно зачинені двері Віктора.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.