Життя без прикрас— До речі, на десяту в нас житловий комплекс, — сказав Максим, відпивши кави. — «Будкомплект» знову просить підвищити кошторис на оздоблення. Пояснюють подорожчанням матеріалів.
Віктор поставив свій стаканчик.
— Отже, «Будкомплект».
— Він самий. Ще аванс хочуть на підготовку нового об’єкта, набережної, якщо тендер виграємо. Кажу їм: рано поки. Однаково наполягають. На оперативній нараді розберемо?
— Розберемо.
Максим кивнув і оглянув стіл. Папери лежали акуратними стосами, папки займали звичні місця на полиці. Але на правому куті стільниці його погляд затримався. На секунду, можливо, й того менше. Там уранці лежав файл із документами про відрядження, який Віктор уже прибрав у шухляду.
Раніше Віктор такого й не помітив би.
— У тебе точно все добре? — запитав Максим. — Напружений якийсь.
— Банк на дванадцяту. Знаєш же, як із ними.
— Ще б пак, — розсміявся Максим, підводячись. — Тоді не заважаю. До десятої.
Він пішов. Віктор ще довго дивився на зачинені двері.
На оперативній нараді все йшло звично. Доповідали виконроби; Віктор ставив запитання, слухав, кивав. Микола Ковальчук, керівник закупівель, сухорлявий підтягнутий чоловік років п’ятдесяти у своїх незмінних окулярах без оправи, докладно обґрунтовував прохання «Будкомплекту». Мова в нього лилася плавно, за цифрами йшли графіки подорожчання матеріалів. Максим згідливо підтакував.
Віктор відповів, що подумає, і заговорив про інший об’єкт.
Своїх працівників він тепер розглядав так, як раніше — незнайомих підрядників перед першим договором. Прислухався до відповідей, помічав, хто на кого позирає, хто поспішає погодитися. За багато років це сталося вперше, і йому було не по собі.
Близько третьої дня, закінчивши зустріч у банку, Віктор вийшов з офісу й сів у машину. Для розмови він обрав невелике кафе біля траси, за двадцять кілометрів від центру: тут ніхто його не знав. Двоє, з якими він домовився зустрітися, уже були на місці.
Андрій Гончар колись навчався з ним на одному потоці будівельного інституту, але право захопило його дужче за бетон. Тепер він був адвокатом, корпоративних клієнтів не любив і до «Бондарбуду» ніколи не мав стосунку. Поруч сиділа незалежна аудиторка Раїса Савченко — худорлява жінка років шістдесяти, коротко підстрижена, сива. Рекомендуючи її Вікторові, Андрій казав: за тридцять років роботи ні копійки понад належне не взяла й перед жодним директором не спасувала.
Віктор поклав перед ними телефон із фотографіями, дістав конверт із паперовими смужками й розповів про ранкову знахідку. Ім’я Олесі він залишив при собі.
— Мені принесла це людина, якій я поки не готовий повністю довіритися.
Раїса Олегівна почала розглядати знімки. Збільшувала суми, переходила до наступного документа, робила записи в блокноті. Лише після довгого перегляду відірвалася від екрана.
— Це ваш фінансист виявив?
— Ні.
— Шкода. Звірку зробила тямуща людина. — Вона торкнулася пальцем екрана. — Якщо мої підозри підтвердяться, ви, Вікторе Петровичу, сидите на дуже неприємній бомбі. На перевірку мені знадобиться п’ять днів. Потрібні банківські виписки, платіжні реєстри, відомості про засновників «Будкомплекту». Зможете надати доступ до виписок без відома працівників?
— Так. Отримаю просто в банку.
— Тоді дайте мені п’ять днів. Поки нічого не робіть: ні звільнень, ні розпитувань, ні змін. Варто тому, хто цим займається, запідозрити вашу обізнаність — за добу все підчистить.
Досі Андрій слухав мовчки.
— А факсиміле під час твоїх від’їздів хто користується?
— Максим. Буває, Інна, якщо він доручить.
Адвокат кивнув і заніс щось у свої записи, не коментуючи відповіді.
Удома, близько одинадцятої вечора, Віктор усе ще повертався думками до розмови з прибиральницею. Узяв телефон, написав: «Вас хто-небудь розпитував про те, що було вранці?» Майже одразу отримав: «Ще ні. Я вже працюю». Він збирався продовжити листування, проте нічого не додав і відклав телефон.
Наступного дня, у середу, рівно о другій годині дня Олесю викликали до кабінету керівника відділу закупівель.
Того ранку Олеся встала о пів на одинадцяту. О дванадцятій уже обслуговувала покупців пекарні. Тут її знали як людину, яка не запізнюється, зводить касу до копійки й без підказки пам’ятає, кому потрібен житній хліб, а кому — булочки з маком.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.