Життя без прикрасУ її спокійному голосі не було скарги.
— До п’ятої ранку я рахувала, — продовжила Олеся. — Хотіла все ще раз перевірити, щоб не казати вам дурниць. Потім опустила голову на руки — думала, хвилин п’ять посиджу. За крісло вибачте.
Віктор довго не відводив від неї очей. Усе складалося аж надто зручно. Прибиральниця знає акти виконаних робіт і випадково знаходить схему на шістдесят мільйонів. Чи не підіслав її хтось? До тендера на забудову набережної залишалося три тижні. Конкуренти охоче заплатили б за те, щоб «Бондарбуд» замість підготовки заявки загруз у внутрішніх перевірках.
Але квитки були його. Факсиміле теж. І двадцять третє він провів у Стамбулі. Виставити дівчину за двері вже не виходило. Якщо вона має рацію, крім організатора схеми, про неї знає тільки вона. Якщо помиляється, відпускати її з такою розповіддю тим паче не можна.
— Тепер уважно, — сказав він, підводячись. — Нікому ні слова. Подругам, змінниці, бригадирові — нікому. Приходьте, як завжди, об одинадцятій вечора, йдіть о п’ятій ранку. Про сьогоднішню затримку спитають — скажете, що я з’явився раніше й вичитав вам за неприбраний кабінет.
— Добре.
— Продиктуйте телефон.
Записавши номер, Віктор одразу набрав його. У кишені халата завібрував старий апарат із тріснутим екраном. Олеся вийняла його, показала виклик. Номер виявився правильним.
Він кивнув і взявся фотографувати: розпорядження одне за одним, номери договорів, звіти виконробів, паперові смужки, а потім і файл із документами на відрядження. Олеся подавала сторінки, притримувала загнуті кутики. Усе робила мовчки, швидко, не порушуючи послідовності, наче іншої роботи за все життя й не знала.
Приблизно за двадцять хвилин вони відзняли все. Віктор зібрав папки й почав повертати їх на колишні полиці.
— А смужки куди прибрати?
— Мені віддайте.
Він склав їх у конверт і сховав у внутрішню кишеню піджака. Годинник показував 7:38.
— Із відром виходьте пожежними сходами, — сказав Віктор. — Григорович думатиме, що ви з усіма пішли, тільки затрималися десь на іншому поверсі.
Олеся взяла відро й швабру. Охололий чай вилила в раковину в кутку, стаканчик кинула в сміттєвий пакет.
Віктор підійшов відімкнути двері, але ззовні вже натиснули на ручку. Двері смикнули — замок не пустив. Слідом коротко постукали.
— Вітю, чого замкнувся? Кави тобі привіз. Відмикай, руки зайняті!
Ключ завмер у руці Віктора. Веселий, трохи хрипкий голос належав Максимові Лісовському — його заступникові, який мав власний ключ.
Віктор відімкнув двері.
На порозі усміхався Максим із двома паперовими стаканчиками. Широкоплечий, високий, коротко стрижений, з незмінною щетиною, яку сам називав стратегічною. У тридцять дев’ять років він мав вигляд людини, що щойно вийшла зі спортзалу, хоча Віктор знав: тренування той покинув років п’ять тому.
— Вітаю начальство, — Максим простягнув стаканчик. — Твій, капучино без цукру. А ховаєшся навіщо? Із собою таємні переговори ведеш?
Тут він побачив Олесю біля вікна. Голова опущена, в руках відро й швабра.
— О, гості зранку? — Брови Максима піднялися.
— Нічна прибиральниця, — холодно відповів Віктор. — Приїхав — на підлозі сміття, кошик повний, кабінет не прибраний. Нехай при мені доробляє. Замкнув, щоб не пішла, поки з охороною з’ясовую. — Він повернувся до дівчини. — Повториться — іншу роботу шукатимете. Тепер можете йти.
— Вибачте, Вікторе Петровичу. Більше такого не буде, — тихо сказала вона.
Повз Максима Олеся пройшла, не глянувши на нього. За кілька секунд у коридорі грюкнули двері пожежних сходів.
Провівши її поглядом, Максим усміхнувся.
— Щось ти суворий. Зі сном проблеми?
— Нормально я спав, — Віктор узяв запропоновану каву. — Безладу в себе не терплю.
Максим увійшов, сів у гостьове крісло, закинувши ногу на ногу. Ця поза була знайома Вікторові стільки, скільки він пам’ятав друга. Так само, на перевернутому ящику з-під цвяхів, Максим сидів дванадцять років тому у вагончику на міській околиці. Запевняв: через десять років у них буде власна компанія й офіс у центрі.
Віктор тоді лише сміявся. Одна куплена в кредит бетономішалка на двох та замовлення залити фундамент приватного будинку — ось із чим вони починали. Максим же говорив без сміху. Вірив. І таки не помилився.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.