Чоловік зізнався біля лікарняного ліжка Лариси, але після його слів вона попросила санітарку таємно викликати адвоката

Присутні встали. Конвой повів засуджених до виходу, і Денис обернувся до Юлії. Ненависть у погляді залишилася, але тепер у ньому було й розуміння, що зруйнувалося все. Вона дивилася спокійно, без зловтіхи: обіцяне Ларисі було виконано, справу доведено до кінця.

За дверима зали Олексій Артемович обійняв Юлію за плечі.

— Тепер усе позаду. Ви вільні.

— Дякую, — сказала вона з ледь помітною усмішкою. — Вам, Ніні, Камінському, слідчому Костюку. Сама я б нічого не змогла.

— Це була наша робота. Але без вашої сміливості нічого б не вийшло.

Вони спустилися сходами суду на залиту сонцем вулицю. Юлія глибоко вдихнула. Уперше за ці пів року їй стало легше.

Тепер вона повноправно володіла будинком Лариси, трьома приватними клініками, двома торговими центрами, офісними приміщеннями й банківськими рахунками. Увесь статок оцінювали приблизно в чотириста мільйонів. Зберігати його цілком Юлія не хотіла: для неї це було забагато.

Для клінік вона найняла управителів, продаж частини нерухомості доручила рієлторам. Торгові центри й один офіс продала. Собі залишила будинок і одну клініку — ту, що добре працювала й мала стабільний дохід.

Виручені кошти вона вклала в надійні активи, частину спрямувала до фонду допомоги онкохворим. Розрахувалася з усіма боргами: своїми, тими, що залишилися після матері, боргами далеких родичів.

Гуменюк і його команда отримали більше, ніж просили: Юлія щедро їм віддячила. Не поскупилася вона й на гонорар Камінському. Костюкові подарувала дорогий годинник — грошей слідчий приймати не міг, а подарунок прийняв.

— Дякую, — сказав Володимир Єгорович, потискаючи їй руку. — Витримати такий тиск вдається не кожному. Ви молодець.

— Для мене важливо було виконати обіцянку, — усміхнулася Юлія. — Вона дорогого варта.

Коли Костюк пішов, Юлія залишилася в офісі адвоката. Олексій Артемович налив їй чаю й умостився навпроти.

— А які тепер у вас плани, Юліє Іванівно?

— Поки що не знаю. Мені б спокійного життя, щоб більше не боятися й ні від кого не тікати. І вчитися хочу — на психолога. Тепер же можу собі дозволити…

— Гарний вибір. Думаю, Лариса хотіла б бачити вас щасливою.

— Спробую.

Гуменюк кивнув.

— Знадобиться щось — телефонуйте. Завжди можете розраховувати на мою допомогу.

— Дякую вам.

Допивши чай, Юлія попрощалася й вийшла. Теплий сонячний день був сповнений звичайних міських справ: дорослі кудись поспішали, у дворах гралися діти, у магазинах продавці обслуговували покупців. Вона сіла в таксі й назвала адресу.

Будинок, що раніше належав Ларисі, стояв серед саду в тихому районі. Юлія ввійшла, пройшлася чистими, прибраними кімнатами. Хатня робітниця вже вийшла на пенсію, але раз на тиждень приїжджала прибрати й провітрити.

Піднявшись на другий поверх, Юлія зайшла до світлої просторої спальні. На тумбочці стояла фотографія молодої Лариси — вродливої та впевненої в собі. Поруч Юлія поклала вийняті із сумки ключі.

— Ларисо Василівно, усе, про що ви просили, зроблено. Дениса засудили, дали двадцять два роки. Більше він нікого не отруїть, нікого не обдурить. Дякую, що повірили мені. Я намагатимуся заслужити те, що ви мені залишили.

Трохи постоявши мовчки, вона вийшла зі спальні й спустилася до вітальні. Сіла біля каміна, заплющила очі. Денис за ґратами, Марина теж. Зі спадщиною все оформлено, з боргами покінчено. Можна було починати жити наново.

У пам’яті Юлії знову постав той день у палаті, коли її покликала Лариса. «Зроби все за моїми вказівками — і тобі ніколи більше не доведеться працювати санітаркою». Почувши це тоді, Юлія вирішила, що хвора жінка марить. Тепер обіцяне здійснилося.

Вона розплющила очі й подивилася на камін. Можливість іншого життя дала їй Лариса. Змарнувати її Юлія не збиралася.

Будинок залишився за нею, хоча бувала вона тут рідко: більшість часу проводила у своїй квартирі в центрі. Клініка приносила дохід, управителі працювали чесно. Фінанси Юлія перевіряла сама, а в повсякденну роботу не втручалася — розуміла, що ще недостатньо на ній знається.

Дениса вона згадувала часто. Прощення для нього в неї не було, але й ненависті вона не відчувала — лише байдужість. Він належав минулому, як і те життя, у якому Юлія мила підлоги й недоїдала.

Восени вона вступила на факультет психології до університету. Тоді ж знову приїхала до будинку Лариси. Пройшовши кімнатами, затрималася біля спальні, увійшла й сіла на край ліжка перед фотографією.

— Рік уже минув, Ларисо Василівно. Я впоралася. Звикла до спадку, навчилася з ним жити. Грошей не розтратила, голови від них не втратила. Денис відбуває строк. Марина теж. Усе вийшло так, як ви хотіли. Дякую вам за те, що довірилися мені й дали шанс.

Юлія підвелася й вийшла, обережно, безшумно причинивши за собою двері. Попереду було життя, у якому вже не треба було мститися й не було ненависті. Вона могла жити чесно й гідно, зберігаючи пам’ять про жінку, яка віддала їй усе.