Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

— Пробач, Оксаночко. Я не все тобі розповіла.

— Про що, бабусю?

Бабусині губи ворухнулися, але продовження не було. Вона заплющила очі й більше їх не розплющила.

Три роки Оксана поверталася до цього «не все». Батько, борги, спадщина, щось про будинок? Вона переглянула листи, папери, квитанції, нічого не знайшла й поступово примусила себе забути. Відсунула фразу на далеку полицю пам’яті, наче непотрібну річ. Тепер вона повернулася — тут, у незнайомої нотаріуски, через дві години після того, як чоловік викреслив Оксану зі свого життя.

Данило наївся й заснув із прочиненим ротом. Оксана сповила його, застебнула конверт і вдягла пальто. У дзеркалі над столиком відбилися бліде обличчя, тіні під очима, волосся, абияк зібране гумкою. Вона пригладила пасма долонею й розправила плечі. Бабуся дозволяла боятися скільки завгодно, але до кабінету веліла заходити з рівною спиною.

Після стуку у двері зазирнула Злата.

— Оксана Сергіївна, вас прийме Олена Романівна.

Наприкінці короткого коридору помічниця відчинила двері й відступила. Із-за масивного столу, заваленого папками, підвелася невисока жінка років шістдесяти. Суворий сірий костюм, акуратна коротка стрижка, окуляри на ланцюжку.

— Дякую, що приїхали, Оксано Сергіївно. Проходьте, сідайте.

Оксана залишилася на порозі.

Біля вікна, спиною до сірого світла, сиділа інша жінка. Темне пальто було накинуте їй на плечі, на шиї лежав червоний шарф. Вона трималася рівно; складені на колінах руки були стиснуті так, що побіліли кісточки пальців. У короткому волоссі густо проступала сивина.

Жінка повільно встала. Втомлені почервонілі очі, глибокі зморшки біля рота, постаріле обличчя — і все ж Оксана знала його краще за своє. Воно зберігалося в її сумці, в обкладинці паспорта, на фотографії із загнутим куточком. Тільки темної коси більше не було, а сміх змінився сльозами.

Підлога наче хитнулася. Коліна ослабли, Оксана міцніше притиснула сина й сперлася плечем об одвірок, щоб не впасти. Жінка зробила крок до неї, але зупинилася, наче перед невидимою стіною. Губи здригнулися.

— Здрастуй, Оксаночко, — тихо сказала вона.

Цокання настінного годинника, шелест тролейбусних шин по мокрому асфальту за вікном — кілька секунд лише ці звуки порушували нерухомість кабінету. Оксана й жінка біля вікна дивилися одна на одну. Їх розділяли чотири метри паркету й 24 роки.

— Оксано Сергіївно, прошу вас, присядьте, — тихо промовила нотаріуска.

Оксана відсторонилася від одвірка, випросталася й зручніше влаштувала сина на руках. Сідати вона не стала. Коли заговорила, у голосі була та суха виразність, з якою на нараді вона питала клієнта про проводку, яку той намагався видати за справжню.

— Хто ця жінка?

— Оксаночко…

— Я звертаюся не до вас, — урвала її Оксана, не повертаючи голови. — Олено Романівно, що кажуть документи? Хто вона?

Брови нотаріуски ледь піднялися; у її погляді Оксані вчулося схвалення. Знявши окуляри й залишивши їх висіти на ланцюжку, Олена Романівна розгорнула папку.

— Савчук Марина Олегівна. Паспорт, його серія та номер, дата народження — усе є в справі. Народилася в Березовську. Її призначено виконавицею заповіту, і вона дала на це письмову згоду. — Нотаріуска підвела очі від паперів. — Тут також є запис про ваше народження. Він підтверджує: Марина Олегівна — ваша мати.

— Моя мати померла, коли мені було шість.

— Я перевірила, Оксано Сергіївно. Запису про смерть Марини Олегівни Савчук немає. Такого запису не існує.

Жінка, як і раніше, стояла біля вікна, притиснувши долоню до кінця червоного шарфа, наче трималася за нього. Оксана подивилася на неї, і разом із цим шарфом згадалися задуха актової зали, запах гвоздик, рівна спина біля дверей. Сльози, яких жінка не витирала.

— То це були ви. На врученні дипломів, біля виходу.

Жінка коротко кивнула.

— Ви стояли там, дивилися на мене… І пішли. — Голос Оксани здригнувся вперше за всю розмову, але вона відразу опанувала себе.

— Будь ласка, сядьте обидві, — твердо втрутилася Олена Романівна. — Оксано Сергіївно, ви тримаєте дитину, якій лише шість днів. Ви зараз не зобов’язані ні з ким розмовляти. Але із заповітом я повинна вас ознайомити. Мені знадобиться п’ятнадцять хвилин. Сідайте.