Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Нотаріуска знову вдягла окуляри.

— Спадкодавець, Зайцев Геннадій Петрович, помер двадцять два дні тому. Поховали його тут, у місті. Заповіт я посвідчила одинадцять місяців тому; відтоді його не змінювали й не скасовували.

Зайцев. Прізвище відгукнулося ударом струму — тим запізнілим ударом, який відчуваєш трохи після дотику. Меблева фабрика. «Самі мене знайшли, уявляєш? Кажуть, уже чули про мене». Оксана лишилася нерухомою, нічим не виказавши себе. За вісім років аудиторської роботи вона звикла приховувати знайдену розбіжність, доки не перевірить кожну цифру.

— Я з ним не знайома.

— А він про вас знав, — відповіла Олена Романівна й повернулася до заповіту.

«Мою частку в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю — меблевої фабрики — у розмірі 40% заповідаю Бондар Оксані Сергіївні, уродженій Савчук. Двокімнатну квартиру, що належить мені, та кошти на банківському рахунку в сумі 4 млн заповідаю Мельник Тетяні Яківні».

Читаючи частину про квартиру, нотаріуска назвала її адресу в південному районі.

«Решту мого майна, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, включно з рештою 60% частки в статутному капіталі товариства, заповідаю своєму синові, Зайцеву Дмитру Геннадійовичу. Виконавицею заповіту призначаю Савчук Марину Олегівну».

Аркуш ліг на стіл.

— Більше в заповіті нічого немає. Геннадій Петрович не любив багатослівності.

Сорок відсотків фабрики. Точної вартості Оксана не знала, але уявляла порядок сум, коли йшлося про виробництво такого розміру. Через такі гроші люди розлучалися із совістю.

— А Тетяна Яківна Мельник — хто вона?

— Інша спадкоємиця. Повідомлення отримала, минулого тижня приходила сюди. Дмитра Геннадійовича сповістили в перший же день. Він син покійного й директор фабрики.

Отже, начальник Віктора. Оксана торкнулася долонею конверта із сином, наче їй треба було пересвідчитися: він тут, він справжній.

— Чому саме мені? Я ніколи не бачила цієї людини, а він залишає мені сорок відсотків фабрики. Ви ж років тридцять працюєте нотаріускою, Олено Романівно? Траплялося вам щось подібне?

— Двадцять вісім. І нічого подібного не траплялося. Однак за наявності законно складеного заповіту з’ясовувати спонукання спадкодавця — не моє завдання. А в законності цього документа я впевнена. — Вона відчинила шухляду й вийняла запечатаний конверт із цупкого білого паперу. — Тут особистий лист. До заповіту він не має стосунку, юридичної сили не має. Геннадій Петрович залишив його на зберігання й наказав віддати особисто вам.

Єдиний напис — «Оксані особисто» — був виведений великим старечим почерком. Оксана взяла конверт: майже невагомий.

— Оксано, будь ласка, дозволь мені пояснити… Я не чекаю, що ти… — Марина Олегівна говорила з такою обережністю, ніби ступала по тонкій кризі.

— Ви мовчали двадцять чотири роки, — перебила Оксана, не підвищуючи голосу. — Мовчали в тій актовій залі. Знали мою адресу. Напевно, і де я працюю, і за кого вийшла заміж, і коли народила сина — теж знали. — Вона підвелася, притиснувши Данила. — Помовчіть іще. Зараз я не можу вас слухати.

Марина Олегівна схилила голову. Спину вона, як і раніше, тримала рівно, тільки плечі наче поменшали.

— Перш ніж ви підете, Оксано Сергіївно, ще одне, — сказала нотаріуска, підводячись слідом. — На прийняття спадщини відведено шість місяців після її відкриття. Для цього подайте мені заяву. Відмова також оформлюється в нотаріуса, але її, на відміну від майже всіх інших життєвих рішень, уже не можна скасувати. — Вона витримала паузу. — Ви фахівчиня, однак день у вас був важкий. Тому повторю: спочатку прочитайте кожне слово й лише потім ставте підпис. Це стосується будь-яких паперів про спадщину, хоч би хто вам їх запропонував.

— Я вас почула.

Подивившись Олені Романівні у вічі, Оксана зрозуміла: за попередженням криється щось іще.

Марина Олегівна раптом підвелася й підійшла до столу. Перед нотаріускою вона поклала вирваний із блокнота аркуш, складений навпіл.

— Мій телефон і адреса. Передайте їй, будь ласка… Якщо коли-небудь…

Продовження не було. Олена Романівна мовчки прибрала записку до копій документів, у тонку теку, підготовлену Златою для Оксани. Оксана все бачила. Не сказавши нічого, взяла теку й вийшла.

Між поверхами вона зупинилася біля вікна. Притиснулася чолом до холодного скла й відрахувала подумки десять секунд. Потім випросталася й пішла далі вниз.